Раніше, коли хтось їхав за кордон (до братніх Болгарії, НДР, Польщі, Угорщини, як правило), то на питання «що тобі привезти?», всі (чи майже всі) замовляли жуйку. То була якась сакральна і дуже знакова штука. І найпростіша ознака закордонства та великої розкоші. Ознака свободи! Ти можеш не їсти, а лише жувати… В СССР якщо ти жуєш — то зобов’язаний був ковтати. А тут ні — пожував і виплюнув! Відчуваєте різницю?
Потім настала черга так званих “мадон”. Це найпростіші чайні чи кавові сервізи, як правило з Югославії, із крученими ручками та зображеннями псевдорафаелівських сюжетів минулого. Потім ці сервізи десятиліттями гордовито стояли в сервантах, викликаючи законну хазяйську гордість. Ними не користувалися — закордон!
Привозили також вінілові платівки, чеське взуття, та, власне, все, на що вистачало грошей, які дозволялося брати з собою. Ніхто там, за кордонами, особливо не розглядав краєвиди, церкви, вежі, канали. На їхньому тлі лише фотографувалися, щоб розглядати потім, вдома. А там — лише магазини.
Був кумедний випадок. Один чернівецький фарцовщик привіз з Чехословаччини надувну гумову жінку із секс-шопу. Він подарував її «по пріколу» знайомому музиканту з бару «Полонина», але попередив:
-⁃ Йося, не можна її надувати занадто швидко, а то вийде, що вона вже готова, а в тебе голова паморочиться!
Звісно, все, про що я тут згадав, було приниженням. Нічого там, на заході, не гнило. Гнили ми. Тому особисто я обмежувався жуйкою.
Володимир Килинич
