На цьому скріншоті кадру із фільму про Толкіна — підказка для найкращого вияву патріотизму у день, коли повномасштабна війна в Україні завернула на третій рік. Sapienti sat! Замість тисяч пустопорожніх слів у затишних кабінетах, на форумах чи удома на канапі, складених ручок і надірваних сердечок.
Мазохістські рефлексії усіх цих бійців невидимих політичних, економічних, культурних і інших фейкових фронтів десь у глибокому тилу усе більше нагадують діалоги з геніальної Catch 22 Джозефа Геллера (або «Пастки на дурнів» в українській інтерпретації назви всесвітньовідомого сатиричного роману).
– … це не моя справа, ось чому! Кожному своє. Моя справа – продавати оптом запальнички, по змозі з найбільшим зиском, і, якщо вдасться, перекупити у Майла частину його бавовни. А ваша справа – розбомбити склади боєзапасів у Болоньї.
– Але ж мене там уб’ють! – зойкнув Йоссар’ян. – Там нас усіх переколошкають!
– Значить, так вам на віку написано, – незворушно відповів рядовий екс-першого класу Зелензим. – Будь фаталістом, як-от я, друзяко, вмій підкорятися своїй долі, – все одно від неї нікуди не втечеш! Якщо мені написано на віку подорожче загнати ці запальнички й подешевше перекупити в Майла частину його єгипетської бавовни, то так тому й бути. А якщо тобі на віку написано гинути під Болоньєю, то й гигни собі спокійно, як личить справжньому мужчині. Я не хотів би тобі цього казати, Йоссар’яне, але, їй-богу, ти стаєш хронічним скиглієм.
Post-scriptum:
Колись після війни я ще розповім реальні воєнні історії, на тлі яких легенда про трьохсот спартанців виглядатиме забавкою.
Юрій Чорней
