Ця книжка теж на тему нашої сьогоднішньої війни. Це роман Євгенії Кузнєцової «Драбина» від видавництва Старого Лева. В ній немає всіх тих воєнних жахіть, якими були пронизані три мої попередні лютневі книжки. Ця книжка навпаки — з тонким саркастичним гумором. Але, не дивлячись на легкість стилю, вона теж відображає весь спектр випробувань та страждань, які довелося пережити українцям через російське вторгнення.
«Драбина» наробила багато шуму в читальному середовищі й навіть стала переможницею конкурсу Книга року ВВС-2023. Я прочитала безліч захопливих відгуків і мені захотілося самій дізнатися, чи справді роман такий класний, як всі про це пишуть, тому внесла його до списку свого лютневого читання про нинішню війну.
Фабула цього твору вже, напевно, багатьом відома, але я все ж коротко її окреслю. Наприкінці зими 2022 року, коли на Україну з неба посипались ворожі ракети та бомби, до Толіка, що вже давно живе в далекій Іспанії, евакуюється близька і далека родина. З цього часу будинок на околиці іспанського міста, який зовсім недавно хлопець купив, щоб нарешті мати можливість жити окремо від всього світу та облаштувати в ньому типовий холостяцький простір, перетворився на декорації української казки «Рукавичка». Тут зібрався такий різношерстний контингент, що вже сам по собі міг створити базу для гумористичного роману. Але було б смішно, якби не було так сумно. Бо всі ці події відбуваються на тлі страшних подій початку війни й кожен персонаж переживає психологічну травму та перебуває в стані перманентного стресу. 
Тому всі ці обставини визначають поведінку персонажів, а відтак і хід сюжету. Щоб у потенційного читача вималювалася картина, дозволю собі коротко схарактеризувати мешканців нашої «рукавички».
Почнемо з головного героя роману — Толіка. Хлопцеві вже за тридцять. Він давно живе в Іспанії та працює в галузі інформаційних технологій, що дозволяє навіть не ходити в офіс, а працювати онлайн. Це відповідає характеру Толіка, бо він інтроверт і не надто любить зовнішні контакти. Тож уявіть стан душі Толіка, коли в його життєвий простір потрапляє ціла купа людей з різними характерами та поглядами на світ. Але Толік мужньо зносить всі ці психологічні випробування, адже розуміє всю складність ситуації. Він ненавидить русню за весь той жах, що вони влаштували українцям і за те, що це зрештою відбилося і на його житті. Та разом з цим він ненавидить і себе, бо розуміє, що мав би зараз воювати на фронті, як це роблять багато його ровесників. Але кинути звичне життя в Іспанії й повернутися в Україну йому не стає сили духу. Тож Толік несе свій тягар війни – терпить у своєму новому домі весь цей строкатий український табір біженців. Та в певний момент, коли стан психологічної напруги досягає апогею, Толік, щоб уникнути контактів зі своїми співмешканцями, починає ходити до своєї кімнати через балкон, використавши для цього звичайну драбину. Саме ця деталь і дала назву твору, ставши певною метафорою.
Так хто ж вимушено заполонив життєвий простір нашого Толіка? Найперше це мама хлопця, яка з двома кицьками приїхала з окупованої Київщини, прихопивши з собою брата, далеку родичку, доньку та її подругу. Це тиха і небагатослівна жінка, але її «мамскість» проявляється дуже виражено. Тож ми розуміємо, чому Толік поїхав за тисячі кілометрів від дому. Це був його порятунок від надмірної опіки й можливість жити своїм життям.
Зовсім іншою за характером є Толікова сестра Іруся. Вона гостра на язик і її саркастичні репліки надають роману особливої родзинки. Іруся дуже любить свого брата і пропонує йому стати дверима у жіночий світ. Адже стосунки Толіка з жінками складаються не надто гладко. Іруся забрала з собою в евакуацію свою подругу Поліну. Це дівчина, яка встигла пережити багато і тепер рятується антидепресантами та фізичними навантаженнями. Саме Поліна, зі своїм бездонним, сповненим болю і туги, поглядом, притягує Толіка. Але чи здатна вона витягнути його з зони комфорту і спонукати на рішучі вчинки – це ще дуже велике питання.
Наступним персонажем у цій компанії є Анатолій Степанович – брат мами Толіка. Хлопець памʼятає його ще з раннього дитинства і спомини ці не надто приємні. Поряд з дядьком Толік завжди почував себе невдахою і ці відчуття повернулися щойно Анатолій Степанович переступив поріг толікового дому. Вірніше переїхав, бо в Анатолія Степановича немає ноги й він пересувається на інвалідному візку. Ногу він втратив через діабет, а не на війні й про це поспішає повідомити кожному новому іспанцеві. І це теж придає сюжету курйозності.
Але найцікавішим та найяскравішим персонажем нашого театру подій безперечно є Григорівна. Це така собі квінтесенція українського жіноцтва з усіма, притаманними такому психотипу, рисами: безмежна опіка над близькими, експертність в усіх відомих і невідомих галузях та пристрасть до землеробства навіть при відсутності будь-якого досвіду в цій царині. Її ідея посадити помідори в занедбаному фонтані біля будинку видає в Григорівні справжній український характер. О, це був ще той квест, який змусив Толіка дістати в Іспанії дві тонни гімна (вибачте, перегною) і таки задовольнити предвічний потяг жінки до землеробства. Хоч насправді Григорівна колишня працівниця культпросвіту, естрадна співачка середньої руки й, окрім цього, знає все про феншуй та погану енергетику кактусів. На додачу до всіх цих людських персонажів в толіковому будинку оселилися ще й три тварини. Дві кицьки – Зуся і Друся, які приходяться одна одній свекрухою та невісткою. І це ще один саркастичний момент цієї Санта-Барбари. А своєрідною антитезою кицьок є йоркширський терʼєр Владік. Песика привезла з собою Григорівна і лише до нього вона зверталася російською, наче підкреслюючи, що собака не може знати людської мови.
Тепер ви розумієте в яких умовах доводиться жити Толіку. І все це на фоні постійного інформаційного пресингу про події в Україні. Він відчуває себе тюхтієм та невдахою. Бо поки його ровесники зі зброєю в руках захищають Україну, він займається всякими дурницями. А хлопець розуміє, що покинути звичне життя у нього просто не стане духу. Тому у хвилини самопоїдання він просто донатить у всі відомі фонди на потреби нашого війська. А згодом Толік зі своїм іспанським шефом організовує вечірку, на якій збирають гроші на потреби українців. Хоча і тут не обходиться без проблем та курйозів. Бо на авансцену подій виходять «хороші рускі», яких іспанці наполегливо хочуть примирити з українцями. І це ще одна психотравма, яка добиває нашого Толіка.
Роман «Драбина» став для мене ковтком свіжого повітря після надзвичайно важкого читання попередніх книжок. Я сміялася до кольок в животі. Авторка настільки майстерно зуміла описати всі ситуації, підкреслити їх безглуздість і кумедність, що це справді вищий пілотаж для такого жанру. Діалоги персонажів просто перфектні. Складалося враження, що авторка стояла з диктофоном під вікнами толікового будинку і записувала все, що говорять його мешканці. Всі персонажі теж змальовані дуже виразно. При тому, що їх бекграунд є не повністю розкритим, ми знаємо про них лише окремі факти, але цього цілком достатньо, щоб вловити головні риси кожного та уявити собі їх не пласкими, а дуже обʼємними та різносторонніми.
Хоч мушу бути чесною і визнати, що під кінець твору його гострота та сарказм дещо зменшується і події відбуваються вже в іншому темпоритмі. Та й фінал я уявляла собі іншим. Склалося враження, що авторка, як і її головний герой, втомилася від усього цього безладу та безнадії і її внутрішній стан знайшов своє відображення у завершальній частині тексту. Проте, загального враження про роман це не зіпсувало і я визнаю, що «Драбина» таки недаремно отримала стільки схвальних відгуків та високих нагород.
На перший погляд, ця книжка не про війну, бо події, які тут описані, відбуваються за тисячі кілометрів від України. Але реально вона таки про війну. Бо війна в її широкому розумінні – це люди, яких вона торкнулася. І роман «Драбина» це якраз історія про життя людей, які спробували втекти від війни на чужину, але втекти не змогли. Бо куди втечеш, якщо війна застрягла у твоєму серці, якщо вдома залишилися родичі, друзі, сусіди, якщо над твоїм рідним домом літають ракети й ти щораз здригаєшся зазираючи в екран смартфона в очікуванні страшних новин.
Це історія про те, що від війни не втечеш. Персонажі роману «Драбина» не є героями в традиційному розумінні цього слова. Але не всі ж можуть бути героями й «не герої» теж мають право на власне проживання цієї війни. І якраз це дуже добре показала авторка. Тому «Драбина» це легка і водночас складна розповідь про наше сьогодення, про різних людей, які дуже по-різному сприймають війну. Ця війна змінила кожного з нас, і історія, яку нам розповіла Євгенія Кузнєцова, ще раз нагадує: де і ким би ми не були, але наше життя вже ніколи не буде таким, як було до 24 лютого 2022 року.
Галина Новосад
