У віршах Олени Шульги з Прилук (ймення й творчість поетки зовсім були для мене незнані, аж поки я не прочитав статтю О.Шугая в «Українській літературній газеті» №3 2022) міститься те надважливе, що робить її слова живими, а відтак невідхильно спонукає живе серце кожного відгукнутися, зрезонувати.
Я відразу зачепився за ці поетичні рядки. Спочатку пробіг очима, а потім повернувся і прочитав уважно кілька разів. Вразила ориґінальність, свіжість і якась дивна негучна тональність, наче голос, десь схований, невидимий, глибоко затінений… І разом з тим такий неповторний, особливий, своєрідний голос! А це якраз і є та головна ознака, за якою тільки й можна відріжнити істинну творчість від наслідування, підробки.
Задумався, в чому ж чар цих віршів, чому вони такі, здавалося, прості, немудровані, навіть традиційні на перший погляд, так привертають увагу й хвилюють, і то не прямо, а якось ніби непомітно, напівшепотом?
Здається, секрет полягає в тому, що між словами і реальністю тут є надзвичайно тісна повязаність, така тісна, що слова стають майже самою реальністю. А раз так, то і почуття, викликані такими словами, мають неабияку силу. Певен, Олена Шульга писала самою дійсністю, і саме в цьому потуга її віршів. Вона нічого не вигадувала, нічого не добувала з уяви, просто брала живе і перетворювала його в поезію. Її життя, і її вірші — єдине ціле, між ними нема найменшої прогалини.
І життя поетки Олени Шульги, якій не судилося зазнати суто людського щастя (такого важливого для багатьох, але насправді ілюзорного), її трагічне життя зі всіма численними надіями, розчаруваннями, маленькими втіхами, великими гіркотами, радощами й болями — це не тільки її доля, ні, не обманюйте себе, це ваша, і моя доля, бо кожен з нас так чи инакше випє «чашу сію» до дна.
Володимир Яворський-Волдмур
*****
Синичка щосили вчепилася в раму
І дзьобиком дріб вибива:
Дві крапки, тире… – телеграма від мами –
Я чую, тому що жива.
Розкрилась від щастя в офірній нестямі
В руці, що їй вік обрива,
Найперша фіалка – листівка від мами, –
Я бачу, тому що жива.
Міждушні артерії ромбами втрати
Цей світ, мов труну, забива.
Та мати зуміє дочку привітати –
Я вірю, тому що жива.
А що, як незрушна межа між світами –
Лиш гутна крижинка литва,
Об котру і б’ється тривогою мами
Пташина – тому що жива!
НА КЛУМБІ ТА ОБІЧ НЕЇ
Сіра злитість базальтова –
Ні горбочка, ні зморщечки,
Лиш в відведених закутках –
Обмуровані горщики.
В них – троянди шеренгами,
Пересичені барвами.
Обпололи так ревно їх –
Навіть фону позбавлені.
Не пояснюйте шаною
Чистоту між коріннями:
Станеш тут незрівнянною,
Коли ні з ким порівнювать.
Хоч за весну оновлення,
Хоч за вересень хляповий
Голосують сплановано
Першоцвітом наляпаним.
В око, дивом розширене,
Не ввірветься кометою
Та краса, переміряна
Квадратовими метрами.
Не вгадали з безплямністю,
Сонце тішачи звітністю:
Всіх надмірна доглянутість
Давить одноманітністю.
Кілометро-звитягами
Яскравітимуть довго ще,
Та увагу притягує
Зовсім інше видовище.
На галявині гласності,
На травичці несадженій,
В жерлі міста – сучасності
Кінь пасеться розпряжений.
З рук подачок не братиме,
Хоч не сила вже й їхати…
О, страждаючий брате мій,
Чень, полегшало дихати.
ОСІННІ ЕТЮДИ
З щирою образою дитини,
Паморозь втираючи з чола,
Б’ється осінь в путах павутини,
Що собі потепленням сплела.
***
Там – голчастий пагінець,
тут – суха балясина,
За надгробок дереву –
дерен – не граніт.
Врізавшись між датами,
ліг листочок ясена:
Ледь помітна рисочка
довгих, плідних літ.
***
Вітер дихає тим,
що здирає чужі сорочки:
В стосах хламу захряс –
та не ближчають, кляті, до тіла:
Ним-бо, теплим, природа
сердегу чомусь обділила:
Всіх довкруж роздягнув –
а самого звели дрижаки.
***
Без дороги брів від горя чорний дим,
Спотикаючись об біль живого хмизу:
Силам нищення – хай навіть не рудим –
Він не буде більше править за завісу!
***
А сонце вже й на західному боці
Відсвяткувало промінні обжинки.
Птахи у величезнім синім оці
Колотяться, мов темні порошинки.
Дбайливою господаркою осінь
До скатертини скошеного лугу
На мідних тацях яблука підносить,
Обходячи гостей по зелен-кругу.
На ній сорочка білого туману,
Шипшинові коралі рвуть мережку,
Дзвін-плахту, з свята барв печаллю ткану,
Перехопив смарагдом пояс стежки.
Обтерла жартом личко розпашіле,
Від печі літа ще не охололе:
Мовляв, дощів їй стримати не сила,
Бо клята журавлинка очі коле.
І знов пускає сонячного біса
На кожен глечик, куманець чи миску,
У старовинному буфеті лісу
Весь посуд начищаючи до блиску.
Вночі ж, коли, немов чіпкі хвилини,
Несе у далеч зорі тиха річка,
На хвилю часу золото й бурштини
Скидає заповзята молодичка.
