Переважна більшість радянських громадян не могли їздити у екзотичні місця (пригадуєте відомий жарт тих часів: «Годі дивитися на світ очима Юрія Сенкевича»?). Реальні вилазки за межі «залізної завіси» підліткам заміняла письменницька і власна фантазія. Романи Александра Дюма були дефіцитними, бо крім молодших читачів за ними полювали також дорослі. Улюбленця чернівецьких поціновувачів пригодницької літератури міжвоєнних років, німецького письменника Карла Мая фактично заборонили з ідеологічних причин. Тому дітям залишався лише Жуль Верн.
Проте й за нього доводилося змагатися. Я просто не повернув однокласнику том так званих коротких романів Жуля Верна, які взяв почитати. Мені досі соромно через цей вчинок, проте бажання володіти його романами пересилило докори сумління. Найбільше мені подобалася умовна трилогія: «Діти капітана Гранта», «Двадцять тисяч льє під водою» і «Таємничий острів». Не один раз прочитана і пережита. Образ справжнього героя науки, дивакуватого географа Жака Паганеля став одним з моїх найулюбленіших художніх персонажів.
Пригадую, як під час відпочинку у санаторії «Щербинці», ми з товаришем по черзі читали роман «Таємничий острів». У бібліотеці санаторію книжка була одна, а бажаючих її прочитати щонайменше нас двоє. Ось ми і розробили власний порядок читання залежно від відвідування оздоровчих процедур: один читав до обіду, а другий після. А під час так званої «тихої години» мінялися книгою. При цьому кожен ревно стежив, щоби інший його не випередив і не дізнався раніше, чим завершилися пригоди героїв на острові. Іноді мені вдавалося вирватися вперед, прочитавши зараз до сотні сторінок, але я ретельно приховував цей факт. Інакше товариш запротестував би і став вимагати затримати книгу на довший час, щоб наздогнати відставання.
Прочитане у романах Жуля Верна надихало на власні пригоди. Дізнавшись, наприклад, з роману «Жангада, або Вісімсот льє Амазонкою» якусь хитромудру систему шифрування інформації, яку використовували герої Жуль Верна, я негайно застосував ці знання на практиці. І почав шифрувати власні листи. Навіть надіслав зашифроване запитання у популярну тоді телегру «Що? Де? Коли?», запропонувавши знавцям зламати мій код…
Захоплення книжками Жуль Верна спонукало до пошуків інформації про нього самого, яку можна було отримати тільки з передмов до його романів. Я досі без підготовки можу сказати, що він народився у Нанті, а видавцем його книг був чоловік на прізвище Етцель, а помер здається 1905 року.
Трохи пізніше я зі здивуванням довідався, що чимало його романів російською переклала українська письменниця Марко Вовчок. А якісь особисті речі про життя письменника дізнався з документального роману його онука Жана Жюль-Верна. Не варто, думаю, уточняти, бо це і так очевидно, що у моїй кімнаті був портрет улюбленого письменника.
На жаль, нинішнє покоління читачів інакше сприймає творчість цього культового письменника. Моя донька, наприклад, ще прочитала «П’ятнадцятирічного капітана», а ось роман «Діти капітана Гранта» так і не подужала. Зізналася, що було складно читати через надмір морської термінології. Сподіваюся, пізніше зробить ще одну спробу. Рік чи два тому я сам прочитав роман «Заповіт дивака» Жуля Верна, який не потрапив мені до рук у дитинстві. І був прикро розчарований. Настільки нудною і нецікавою видалася фактична реклама у формі художнього роману можливостей американської мережі залізниць. Технічні досягнення не вражали, а герої виявилися пласкими, а їхня поведінка і фінал передбачуваними. Можливо, саме з цієї причини не став купувати, як планував раніше, підготовлений до друку видавництвом Жупанського роман «Париж двадцятого століття» найулюбленішого письменника дитячих років.
Звісно, усе це аж ніяк не суперечить усім тим прекрасним спогадам, які зберігає пам’ять про час проведений з творами цього письменника. Минули роки, змінилися ми і наші смаки, змінився світ, в якому доводиться жити. Незмінними є лише доброта, віра у прогрес, дружба, жага наукового пізнання, яка відрізняє героїв створених уявою Жуля Верна від реалій нашого прагматичного часу.
Юрій Чорней
