«Сам не знаю, як це сталося, що я не встиг порахувати своїх років, зморщок на своєму обличчі, карбів у серці про все це нагадали мені сьогодні два стрункі ясени, що густим гіллям заступили потрухлий готичний будиночок на передмісті. Зупинивсь я перед ними, з широкої дороги йдучи, зупинився на стежці своєї юності і не дійшов краю.
Далеко-далеко втекла вона та й загубилася у травах, квітах, у спогадах весняних. Коли це було? Вчора? Здається, вчора тільки ясени з молоденьких прутиків деревами стали»
(Роман Іваничук. Не рубайте ясенів. Київ. 1961)
Здається, тільки вчора я приїхав у Франківськ на роботу в Прикарпатський університет, а вже на Яблучного Спаса минає 30 літ. У шуфляді стола на кафедрі, де мене пустила до себе 
Алла Федорівна Мельничук, лежало декілька книжечок, серед них перша збірка оповідань Романа Іваничука “Прут несе кригу”.
До того я знав Іваничука як автора романів “Шрами на скалі” і “Журавлиний крик”. Це те, що я читав, а не перегортав. Десь ця книжечка у мене є досі, сподіюся до Страшного Суду знайду в своїй бібліотеці.
Роман Іваничук — для мене взірець галицького письменника. Не Федорів, не Павличко, а саме Іваничук. Письменник, на якого я би хотів бути подібним. Не в сенсі тем і жанрів, ним відточених, немов гуцульський топірець, а в сенсі націлености на високий ідеал літератури.
Іваничук був дитиною свого часу. Зі всіма помилками і несподівано недосяжними вершинами. Не повторюю за “валенродизм”, яким, мов щитом, прикривався від ударів своїх колег Іваничук. Говоритиму за той високий ідеал літературного служіння, яким сповнився Іваничук і сповнив власні сенси життєвого і творчого горіння.
Для мене Іваничук залишається останнім галицьким письменником, який вірив у високу місію художнього слова. Навіть його відхід у вересні 2016 був письменницьким. Він дописав чергову книжку. Приготував на столі чистий листок паперу і збоку поклав заправлену авторучку, — писав саме так. Через день чи два Іваничука поклали в лікарню із загостренням хвороби. Звідти Іваничук вже не повернувся.
У гробі лежав гордо закинувши голову, з почуттям виконаного обов’язку. Обличчя було відкритим і спокійним. Він був талановитим оповідачем. Не менш колоритним актором. Галицьким Митусою. Українським письменником. Він ствердився у своєму йменні, за яким цілий непізнаний світ, — Роман Іваничук.
Євген Баран
