«Із мене теж був би читач, себто, і є читач, — та оскільки я й досі щось таке собі пописую, і навіть іноді видаю, і воно навіть комусь, кажуть, подобається, — то цим я мушу завдячувати одному дивному випадку зі свого дев’яти- чи десятилітнього дитинства й одному дивному чоловікові, якого вже нібито давно нема на світі, ба навіть і тоді давно вже не було на світі, а все ж він зумів самим своїм словом перевернути мене з ніг на голову і показати мені, що таке насправді література й навіщо вона живій людині потрібна»
(Іван Андрусяк. «Джмелиний мед»)
Гарна серія виходила у сл.п.видавництві «Грані-Т» між 2007-2012 роками під назвою «De profundis». Чи був ініціатором цієї серії Іван Андрусяк, не знаю, але саме він зорганізовував автуру і витягував звідусіль своїх знайомих незнайомців, пропонуючи участь в проекті. У результаті в цій серії вийшли книжки Анатолія 
Дністрового, Степана Процюка, Івана Ципердюка та инчих «героїв і персонажів» літпроцесу.
Перечитую есеї самого Андрусяка («Дуби і леви», 2011. 168 с.), і ловлю себе на думці, що це дуже світлі есеї, лагідно-ностальгійні. Мені подобався Іван Андрусяк до «дегенератівського» взірця. Лірик виїмковий, який став на горло своєму ліричному дару, аби вписатися в кон’юнктуру поколіннєву. Добився оцінки Ігоря Римарука, що, мовляв, Іван Андрусяк чи не єдине виправдання покоління дев’яностих.
Були в Андрусяка спроби прозові, незлі спроби. А потім він «здитинів» і почав писати для найменших читачів. Не знаю усього дитячого доробку Андрусяка — а він канонізований державною премією ім. Лесі Українки — але знаю, що його дитячі твори десятирічної давности скептично оцінювали класики дитячої літератури.
Часи змінюються, і письменник, який працює і має талант, — росте. Це повинно було статися і з Андрусяком.
Проте, у мене й досі ностальгія за його ранньою лірикою і елегійний сум, спричинений читанням есеїстики. Автором Іван Андрусяк залишається світлим і в своєму творчому горінні романтичним. І се не дивно, бо покликаний він був до літератури тінню великого Франка. Це зобов’язує тримати марку.
Євген Баран
