Культура

Я була мала, коли Назарія не стало…

Сьогодні вся культурна спільнота згадує Назарія Яремчука, якому 70! А я… згадую дитинство. Мені родичі ставили цензуру на телевізор: година в день і лиш ті програми, які дозволить дід Митро. Серед програм — «Даруємо пісню», музична програма вітань. Перша музика, яку я почула у записі, з телевізора — це Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Павло Дворський і «Дзвони».

А ще як їхала з мамою автобусом у Шепіт, то в автобусі на касеті грало «Ти щаслива будеш, ти щаслива будеш» — і я, мале кізлє, думала, що то весела пісня і страшне тішилася, як її чула. Коли раптом починала звучати та пісня, яка подобається — це була для мене абсолютно щеняча радість, і той момент хотілося розтягувати.

Коли чула «Гей ви, козаченьки» — моя уява мчала на коні, і мені одночасно хотілося плакати і сміятися. І я малою писала листи Назарієві Яремчукові. Не відправляла, звичайно, але писала: я його просила бути у телевізорі май згуста і раз він так само у Чернівцях — а, може, він найде мого тата…

Ну, і зовсім малою я була, коли Назарія Яремчука не стало. Це показували по всіх новинах, про це говорили. І я не могла повірити, що артисти так само вмирають.

А тижні два чи три після того у програмі «Даруємо пісню» зазвучала його «Родина, родина…» і моїм рідним довелося мені дуже довго пояснювати як це: артиста вже нема, а пісні — є.

З того часу дуже багато змінилося. Але і досі, коли я чую «Гей ви, козаченьки» — моє цілком ще діточе серце вилітає. І нема на то ради…

Іванна Стеф’юк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.