На ту пору місто вже носило назву Кропивницький. Можна пригадати й описати усю історію перейменування. І в Панченка вона була непростою. Бо на перших порах він теж ратував за повернення «історичної назви». Було це на початку 90-их. Але пізніше переосмислив, в кількох листах є його думки (про Інгульськ, Кропивницький, Золотопілля). Він уже пішов на пенсію, відмовившись очолювати університет КМА, ще трохи читав лекції чи брав участь у наукових конференціях то в Києві, то у Львові, то в Одесі, то в Івано-Франківську, то в Кам’янці-Подільському (називаю лиш ті міста, з яких я отримував його листи)… І, звичайно, у Кропивницькому.
Він обрав собі шлях мандрівного літописця-дослідника. От заповзявся, наприклад, об’їздити своєю далеко не крутою автівкою усі Шевченківські місця в Україні. Заповзявся розгадати багато загадок і написати про це цікаво. Із замисленого він неймовірно багато встиг здійснити.
Із мандрів привозив кумедні розповіді про зустрічі з людьми. Наприклад одного разу, аби не вивищувати себе в середовищі простих людей, на їхнє ж запитання ким і де працює, назвався електриком, що вкручує лампочки, аби було світло і ясно. Але ж як образно сказав про самого себе!
Подаю наше листування фрагментарно, звідки теж бачиться його неспокійне, пристрасне захоплення мандрами. Рік 2016-ий. Лист різдвяний, від 7 січня:
«Я ці дні також Тебе згадував. І ось Ларисі Івшиній [головний редактор всеукраїнської газети «День» – В.Б.] написав, що в Інгульську (!?) вже вийшов (завдяки вашим із Світланою зусиллям) томик спогадів про Андрія Іванка, де й її слово є. Обіцяв привезти примірник їй (якщо вже є щось окрім “сигналу”)… Сидимо в селі, тішимося розкішною зимою. Тримається ще мороз градусів 6-7. І сніг такий сонячний, що коли фотографуєш краєвид, то кадр виходить майже “сліпий”: ота біла-білінь снігова засвічується (сьогодні, щоправда, небо без сонця)… Тепер зими куці, не те що в дитинстві, пригадуєш? Тому й радість подвійна. А щодо Романа Андріяшика, то в мене в «Кільцях…» мала бути глава, йому присвячена. У розділі про «Меч Щербицького…» Тільки ж руки не дійшли… А в Могилянці, між іншим, працює на кафедрі англійської мови його донька, і вона мені колись навіть папку з деякими матеріалами дала про батька… Так що твоя “зарубка” залишається зі мною.
Мене, мушу сказати, завжди не відпускає прикре почуття провини за незроблене. А його, незробленого, менше не стає, тільки більше… Щось пишеш, звісно, але ж усе одно від “синдрому Котигорошка” не втечеш (це я так кажу, маючи на увазі, що хоч яким уже той Котигорошо спритним був, голови відтинав зміюкам тільки так, – а все одно, замість однієї виростало три нових, аж поки Котигорошко не збагнув, що мало відрубати, треба ще й припекти те місце, з якого голова росла… Але це я просто так, для жарту кажу…).
Про Сизоненка не знаю нічого. Але оскільки йому вже за 90, то, мабуть, тримається. Бо ж воно так: після 90 людина якось забуває, що треба помирати. Це я в Америці таке вперше подумав: там усім за 90…
… Вітаю Тебе, Васю, з роком Новим і з Різдвом! Хай Тобі добре працюється-думається у «міському хуторі», і хай будуть радощі в родині, бо ж це той острів, який тримає людину. Он Лев Толстой – смикався, мучився, а все одно прийшов до висновку: головне – «мысль семейная». Ну, приблизно так.
Обнімаю Тебе. В.
А про Андріяшика думатиму, цвяшок забито».
Про Романа Андріяшика я його не випадково розпитував та радив звернутись до його творчості, бо сам тільки тепер прочитав його романи і відчув притягальну силу його прози.
Взагалі, у листах Панченка легко впізнаю зміст своїх, бо він фактично відповідає на всі запити чи пропозиції. Ось відповідь про псевдонім із Стеблева у «Літературній Україні», коротка характеристика мемуарної книги Валерія Шевчука, якою я тоді захопився, і реакція на перейменування, яке місяць тому нас обох зогріло (лист від 12 серпня):
«Про Власа Крутояра не знаю нічого. Чув про ту публікацію в ЛУ, проте не бачив її. Про що там? Спитаюся в Хавруся-молодшого, який тепер замінив покійного батька у музеї І.Н.-Л. Можливо, він здогадається, бо ж певно, що Крутояр – псевдо. Для справжнього прізвища занадто круто…
Спогади Вал.Шевчука я прочитав, коли вони вийшли, і навіть брав участь у їх презентації під час Книжкового арсеналу. Вони справили на мене подвійне враження. Багато в них і цікавого; у багатьох випадках вони наближують до героїв спогадів, – проте дух «Я-центризму» у В.Ш. зашкалює. На презентації я навіть сказав, що «Валерій Шевчук – блискучий дослідник творчості Валерія Шевчука». Але річ не в тім, а в тім, що він, здається, дуже здрібнив декого зі своїх приятелів. Наприклад, Гуцала. І в тих місцях і сам здрібнився (див. історію про те, як Гуцало «вкрав» у нього сюжет про позиченого чоловіка; або згадки про те, що перша дружина нестерпного Гуцала повісилася, і він сам також повісився; «Тільки я не перевіряв» (???), додає Шевчук)… Ну, але що поробиш. Людина тим і цікава, що жива, а не мармурова чи гіпсова…
Планую незабаром бути в Кропивницькому. Побачимось? Ти на місці? Я читав, що Ти недавно був на батьківщині, пас там корову, чим викликав захват у Олекси Різниківа, який ув Одесі корову не пас, бо там зливи, падають дерева, та й Саакашвілі з Трухановим навряд чи дозволили б таке…
Цілком поділяю Твою радість з приводу того, що Єлисавета Петрівна з Сергієм Мироновичем нарешті відчалили. Я, як і Ти, ладен був пристати на будь-яку українську назву. Хоча, може, в Тобі десь і сидить туга за Тобілевичами, як у мене – за Золотим Полем (чи Золотопіллям)… Що поробиш. Я, чесно кажучи, трохи злий на Брехуненка-Чухліба, які привезли “Інгульськ”, коли в нас уже був погоджений варіант… І навіть казав про це Брехуненкові…
Ну, поки що все. Тисну Тобі руку.
Твій адепт – Володимир (це Сашко Ратушняк інколи так підписується!). Жартівник…».
Того драматичного 2016-го (і в національному розумінні – війна з москалями затягувалася на невизначений час, і в нашому обласному письменницькому товаристві тріщина поглиблювалась) фізично здоровий і натхненний творчістю Панченко гасив усі мої сумніви, терзання, негаразди. Ось він вітає з Днем 25-річчя відновлення Української державності («Окрім часів Київської Русі, ми не мали такого тривалого періоду державної самостійності, – тож хай ця течія історії ніколи не переривається! Я ось щойно випадково натрапив на репродукцію картини Ван Гога “Пшеничне поле з круками” – і був вражений: вона нагадує синьо-жовтий прапор і навіює асоціацію з нинішньою Україною. Дивовижно. Подивися, не пожалкуєш» – 23.08), ось реагує на наші шарпливі з демаршами письменницькі збори серед листопада («Вітаю […] із переходом Рубікону. Добре, що він уже нарешті перейдений. На “гавкіт” не зважай, – це таке, “слишком человеческое”, як казав товариш Ніцше. Головне, що люд письменницький трохи збудився, тепер усе вирівняється… » – 23.11), ось ділиться враженнями від публікації моєї повісті «Самосуд» у львівському журналі «Дзвін» («Історія безоглядного “сина вітру”, який збунтувався проти Зони несвободи і кинувся з неї сторч головою, вийшла щемкою, пронизливою. У Тебе завжди відчувається ЩЕМ – коли пишеш про світлих, якихось незахищених і добрих у своїй суті людей» – 18.11), і не просто ділиться, а висловлює кілька суттєвих зауваг… А під завісу року ми бачились іще у педуніверситетській бібліотечній залі на вечорі пам’яті («10 років без Леоніда Куценка»), у львівській кнайпі на Дворцовій за чашечкою кави – і не могли наговоритись, не могли наговоритись… Зокрема і про найповніше видання творів Михайла Коцюбинського у Вінниці, в якому 
Панченко брав участь (не знаю й досі, чи воно реалізоване). Свого часу я привіз з Тетієва подарований мені Миколою Кравчуком рідкісну (1938 року видання, фактично заборонену) книгу листування Коцюбинського із Олександрою Аплаксіною – Панченко взяв її в столицю і перевидав у «Критиці».
2017 рік у нашому електронному листуванні був скупий, переповнений лиш короткими повідомленнями про зустрічі. Окрім «Маланюкових читань» варто згадати іще одне Панченкове мандрівне бажання: відвідати мої рідні краї на межі Київщини-Вінниччини. Приводом до цього бажання (принаймні у нашому листуванні) стало те, що я захоплено подав у листі вірш Євгена Гуцала «Вечеряли з солов’ями, спали з солов’ями…», на який він обізвався 6 листопада: «Мені також Гуцало близький багато чим. Час од часу перечитую деякі речі (маю книг зо 5). Кортить і написати; маю вже кілька обдуманих сюжетів, але поки що пишу інше… Хотілося б порозпитувати Тебе про Старий Животів, ранню історію Гуцала. І сам би дещо розповів…». Не розповів, не написав, не приїхав. Ще навіть в останнє своє літо гострив лижі («Щодо Теліжинців – зорієнтуюся і щось придумаю. Залежатиме все від: 1. самопочуття (бувають перепади), 2. погоди (спека). Дуже хотілося б побувати в Твоїх краях! Там ще десь неподалік має бути Кальник Ярослава Івашкевича, так?» – 3.07.2019) і я чекав його у своїй щорічній липневій резиденції, накреслив маршрут – до Драча, до Гуцала й Аркадія Любченка, до Кравчука, а то й до Конрада та Бальзака…
Передостаннього року в своєму житті, вже будучи хворим, Володимир Євгенович не те що не збавив своєї активності й працездатності, а, здається, потроїв їх. Тижнями чи й місяцями перебуваючи в лікарняних палатах, він однак не відмовлявся брати на себе нові обов’язки. Так, скажімо, погодився ввійти до складу журіміської, щойно заснованої літературної премії імені Арсена Тарковського і перечитав усі подані на конкурс книги та передав електронно свої пропозиції, дві із трьох мали вирішальний вплив на результат. Справи, як кажуть, минулі, але хай не кануть в небуття його точні й аргументовані оцінки: «Мій вибір щодо конкурсантів такий: 1. Поезія – Борис Ревчун. Його іронічні чотиривірші, як правило, дотепні, з тонким українським смутком. Самоіронія – штука корисна. А до того ж, вона дефіцитніша, ніж суто ліричні екзальтації. (Окремо Борисові варто сказати, щоб краще пильнував слово: наприклад, випускають не “пар”, а “пару”. Пар – це агрокультура, спосіб оранки, – кажу як син агронома. Або: “Ми же…” – 100-відсотковий русизм! І т.д.). 2. Дитяча проза – Володимир Кобзар. Його “Запах фіалки” – пресимпатична річ. Навіть наліт олександрівської “мемуарності” припав до душі. Плюс самі історії, гарна мова, легкість оповіді, присмаченої гумором… 3. Проза – Олександр Кердіваренко. Тут без конкуренції. Просив би Тебе подати ці мої оцінки як висновок члена комісії, себто – більше пересилати не планую. Годуй мене новинами, гаразд? Володимир» (лист від 9.06.2018).
На повість Володимира Кобзаря обласне літоб’єднання на своєму засіданні вилило відро помий, і я не стримався, аби не пожалітись Панченкові, на що він відреагував одразу: «На дурнів не зважай і не витрачай на них сил. Найкращий засіб щодо такої публіки – непомічання, ігнорування, залишення її наодинці зі своїми комплексами за принципом “нам своє робить”. Тип літературного невдахи відомий: ним часто рухає заздрість, невтолена амбіція, підступність. Цікаво, що в романі “Буранний полустанок” найбільшого негідника Айтматов зробив саме літературним невдахою! Знав, що творча безплідність чи недореалізованість спричинює гримучу суміш… […] Я лікуюся, намагаюся тримати хвіст догори і бути слухняним пацієнтом. Бо що ж іще? Обіймаю і зичу гарних літніх днів. Володя» (10.06).
Симпатичні поради. А ще й кивок на Айтматова: читав? Звісно – треба прочитати. (До слова, Панченко був один із небагатьох моїх живих мотиваторів «мережаних зáкладок»).
Він наполегливо штовхав справу встановлення пам’ятника Юрієві Яновському у нашому місті. Це любов його із студентських літ, він написав чимало статей про творчість романтика ХХ століття, видав кілька книг… Він виносив задум постаті на п’єдесталі – з вітрильником у випростаній руці, визначив місце – у скверику супроти кінотеатру «Портал». Той скверик закладали ми, письменники й учні 26-ої школи разом із своєю класною керівницею, В.В.Соколовою, студенткою доцента Панченка одеської пори.
(«Був у Кропивницькому три з гаком дні. Ходили з Валерієм [М’ятовича – В.Б.] до Табалова [Андрія, секретаря міськради – В.Б.] “штовхати” справу з пам’ятником Яновському. У мене якраз була пора маленького intermezzo (хімія – позаду, операція попереду), то хотілося, окрім усього, повтішатися всілякими осінніми радощами. Дуже люблю цю пору!
А оце другий день у лікарні в Києві. Це та, в якій лікувався 105 років тому Михайло Коцюбинський (щоправда, так і не долікувався; може, тому, що лежав у палаті №6?). І одного разу його тут навідував студент Микола Зеров. Це ж треба таке… А я нещодавно таки завершив книжку про Зерова (близько 700 сторінок, сам дивуюся), тепер вона вже верстається у видавництві “Дух і літера”. До нового року обіцяють видати.
Завтра мені зроблять ще одну діагностичну операцію, щоб знати, ЩО дала хімія. А потім має бути велика операція, на яку я вже чекаю, як земля на дощ. Правда, якщо залишилися якісь погані клітини, то буде іще одна хімія, чого я, звісно, не хотів би.
Про приїзд Тараса [Марусика – В.Б.] чув од Федора [Шепеля – В.Б.] й ще кількох людей. А ту історію, яку він згадував (щодо житла), я чомусь призабув. Таки давно було…» – 11.09.2018).
Останній абзац потребує коментаря. На межі серпня-вересня в рамках фестивалю «Кропивницький» з презентацією своєї книги в нас гостював киянин-галичанин Тарас Марусик і наче між іншим у розмові про Верховну Раду сказав: це ж ваш Панченко, коли був депутатом, виявляв мені сприяння в отриманні житла, поступившись своєю там житловою чергою… Тут згадується ще й інший вчинок Володин: коли депутати кинулись розбирати, даровані владою не знати за що, автомобілі, то тільки двоє не спокусились «верховним хабарем» – Степан Хмара і Володимир Панченко. Чи це вже легенда? Легенди складають про достойних.
«Годуй мене новинами…» Якби ж вони могли вилікувати!
Ми раділи виходу його книг (чотири в останній рік), обзивались відгуками-рецензіями. Дякували міському голові Андрієві Райковичу, що присвоїв йому звання почесного жителя міста, але Володя уже не міг навіть сам бути на врученні відзнаки. Висунули його книгу «Літературний ландшафт України. ХХ століття» на здобуття Шевченківської премії… А він згасав як свіча.
Подаю останні чотири листи, якими обмінялись ми протягом останніх двох місяців його життя.
«17.08.2019 (від Володимира Панченка) Дорогий Васю! Вітаю Тебе! В мене за цей час бували різні дні – і кращі, й гірші. Адаптуюся. Намагаюся повернути собі бодай частину кілограмів, бо тепер я дуже схожий на Махатма Ганді. Я його шаную (читав колись книжку про нього), проте кожному ж своє! Як я Тобі й казав, поки що не можу собі дозволити бути на “безприв’язному утриманні” (як казали в колгоспні часи). Відлучаюся з дому хіба що на невеликі дистанції. Ось завтра вирушаємо з Людою у Кропивницький, будемо там до 25-го. 24-го в художньому музеї – о 14 год. – презентуватиму друге видання “Сонячного годинника”. Воно таке гарне! Новий дизайн, нові розділи… Тішуся. Приходь!
Я дуже каюся за своє довге мовчання. Натомість настрій Твого листа мені сподобався. Відчувається, що Ти побував у рідних місцях, що вони додали Тобі тонусу, що Ти непогано попрацював… А ногу бережи. Люби її. І хай вона віддячує Тобі своєю пружністю і молодою снагою.
Бо ми ж іще не дідугани, Васю!
На цій оптимістичній ноті ставлю крапку і обіймаю Тебе. І сподіваюся незабаром побачитися, наговоритися… Володя».
«2.09.2019 (до Володимира Панченка) Дорогий Володю, справжній друже! У день Твій сьогоднішній бажаю Тобі здоров’я багато, над міру – бо Ти його і заробив, і заслужив, і не жалів для родини, для друзів, для справи! Вітаю також із присвоєнням почесного звання Золотого Кропивничанина! Радій життю, твори, брикай! Твій Василь Бондар. P.S. Кілька разів телефонував, але не міг пробитися, що й зрозуміло в такий день… До зустрічей!»
«11.10.2019 (до Володимира Панченка) Володю-Володику, добрий день! Гарний день, сонячний над степами. І холоди відступились – для золотої осені. Думаю, тобі також такі світлі й теплі будні милі серцю.
Давно не писав тобі, боявся турбувати – хіба молюсь за твоє видужання.
А оце преса принесла повідомлення про відзначення твоєї книги про М.Зерова на Львівському книжковому ярмарку. Я щиро вітаю тебе! Кожна твоя книга – книга Майстра. Стоять рядочком на полиці моєї домашньої бібліотеки з твоїми сердечними автографами – перечитані, перепрочитані, аналізовані і подумки, і щось трохи на папері. Пишаюсь сам собі, що ці книги є в мене, що Ти був, є і завжди будеш у мене, скільки Господь даcть мені віку. Бо за твоєю подобою, за твоєю добротою і любов’ю, за твоїм талантом і відданістю Україні, родині, друзям – мав би бути світ сотворений на цій, на жаль, гріховній планеті. …Вибач мені цей пафос, але він щирий і не силуваний.
Наступної суботи (21-го) ми проведемо письменницькі збори й висунем твої книги на здобуття Шевченківської премії. Не сумніваюсь, що напровесні оголосять ім’я нового лауреата, Твоє ім’я. Вірю і знаю: твоїм книгам заповідана любов читачів, доки такі будуть.
З пошаною і любов’ю – Василь Бондар».
«13.10.2019 (від Володимира Панченка) Дорогий-дорогий друже Васильку! Дякую Тобі за пресвітлого листа. І за все-все також дякую!
Мої сили вже вичерпуються зовсім. Досадно, що все сталося ой рано. 65 – ще мало… Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка і збіркою авторських колонок «Зупинитися і озирнутись». Гарно мені було на цьому світі. Обнімаю – і нехай Господь простить нам провини наші.
Володя».
І нехай Господь простить нам провини на
Василь Бондар, Кропивницький Час-Тіме
Електрик зі сродною душею (ч.1) — тут
