… Сьогодні субота. Поминальний день. Перша субота без однокурсника і колеги, дотепного жартівника й гумориста, знаного на Буковині та поза її межами журналіста, депутата обласної Ради двох скликань Василя Бабуха. Минулого вівторка провели його в останню путь. Відійшов Василь у засвіти на 78-му році життя, хоч літ 10 тому, до того, як спіткав його несподіваний інсульт, здавалося, життєвих сил цьому чоловікові вистачить, аби відзначити століття…
З Василем були знайомі понад півстоліття. Восени 1965-го, щойно демобілізованим з війська, долучився він до гурту філологів-другокурсників. Армійський вишкіл проходив у Грузії, і служба була йому до вподоби, бо в перервах між парами Василь, який на грузинський манір набув псевдоніма Бабухідзе, так і сипав анекдотами й бувалицями з життя закавказької республіки, що викликало гучний сміх.
Гумористичний хист Василя швидко знайшов літературне застосування. Факультетська стінгазета «Веселий Остап», наповнена віршовими дотепами «Бабухідзе», раз-по-раз посідала першість серед стіннівок університету. Почитати «Остапа» приходили студенти з інших факультетів. Власне, Василь був не лише автором текстів, а й талановитим художником-графіком.
Одне слово, попит на такого чоловіка мусив бути, і коли на початку 1967-го в Чернівцях почала виходити обласна газета «Молодий буковинець», Василя туди запросили на роботу. Навчання продовжив на вечірньому відділенні, але дипломну роботу захищав разом з нами, стаціонарниками. Тема – «Поезія Богдана-Ігора Антонича», українського поета, що народився на Лемківщині, у 20-30 роках минулого століття проживав у Пряшеві та Львові (з життя пішов у 1937-му), і реформаторська, «аполітично-містична» поезія якого комуністичним режимом була заборонена. Українському читачеві відкрилась аж у середині 60-років, після того, як доступ до творів Антонича отримав польський та словацький читач.
Чому Василь обрав саме цю тему — годі дивуватись. А на захисті дипломної виступав і взагалі як трибун, завершивши виступ віршем-посвятою Антоничу, що викликало захоплення членів Державної екзаменаційної комісії, яка рекомендувала Василя до аспірантури. На факультеті таких рекомендацій було лишень дві. Але шансом піти в науку Василь не скористався. Залишився в журналістиці. Після «Молодого буковинця» працював у газетах «Буковина», «Буковинське віче», очолював колектив редакції газети «Чернівці» та кореспондентський пункт парламентського видання «Голос України» в Чернівецькій, Івано-Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях.
У студентські літа ми навчалися з Василем у різних академгрупах. Ті, хто був поруч, могли би більше цікавого розповісти. Я ж пам’ятаю, що був Василь капітаном студентської команди КВК, грав за філфаківську футбольну команду, а також встановив університетський рекорд у екзотичному для провінційних Чернівців виді спорту – стрибків з жердиною, що дивно, бо рекордсмен був середнього зросту. Але тут головну роль зіграв не зріст, а міцна Василева статура.
До речі, про статуру. Стимульовані витівками Василя та його найближчих друзів Антона Чорнописького та Ігоря Паласюка, студенти філфаку масово вправлялися в укладанні один на одного епіграм, епітафій(?!), панегіриків та іншої віршованої штукенції. Василеві, пам’ятаю, до дня народження дістався панегірик, в якому статура якраз і фігурувала:
Я єсть спортсмен, нехай живе жердина!
В кого ще є такий, як в мене, прес?!
Тож хай гордиться рідна Буковина
Такими як Бабух! Ні, Геркулес!
Я єсть поет, і класиком я буду —
(Це вам я по секрету говорю…)
Шевченка серце б’ється в моїх грудях
Горінням Українки я горю!
Я патріот! Завидуйте, Іуди!
В мені не згасне Прометея дух,
Я ким захочу – вірте, тим і буду.
Я — син села, студент Василь Бабух!
Зрозуміло, що сам іменинник в такому величальному штилі про себе не промовляв, але чого не придумають студенти?! Наголос у Василевому прізвищі був тоді на останньому складі – бУ́х – таким чином порушення рими віршописці в своєму творінні не допустили.
Що ж до «сина села», то у батьківській хаті, яка дісталася в спадок у селі Вікно Заставнівського району, обладнав Василь щось на зразок музею старожитностей, де чимало виробів з дерева, кераміка, шедеври ткацтва… Експонати звозив з усіх куточків Буковини. У моєму не досить упорядкованому фотоархіві є колоритний знімок, на якому Заслужений журналіст України і народознавець Василь Бабух під час свята виходу на полонину в селі Банилів-Підгірний Сторожинецького району, спускається з ярмаркової гори із черговим музейним експонатом – масивною бербеницею для зберігання бринзи. То було не єдине його придбання. Ще два менші барильця несли на підмогу Василеві ми з дружиною, і в кадр вони не потрапили.
За життя Василя родинна хата була місцем відпочинку сім’ї і його найближчих друзів. Та з часом, вірю, тут таки буде музей. Думка про це є для мене додатковим життєвим стимулом, бо обов’язково хочу побувати на відкритті того музею… Хоча б для того, аби нагадати, що до всього був Василь природженим тамадою і виконував цю роль на усіх зустрічах однокурсників, які відбувалися кожне п’ятиріччя. Був наваіть тамадою на весіллі сина поважного в Чернівцях управлінця й науковця, який розуміється на гуморі, отож відмовився від послуг професіонала, довіривши цю справу Василеві. І, можливо, вість ця викличе світлу посмішку. Подібну до тих, що їх викликали доброзичливі Василеві жарти…
Михайло Токарюк
