Як добре, що я ніколи не вчив українську навмисно. Вона сама заходила в мене, у маленькому полтавському селі біля річки. Як добре, що в мене ніколи не судомило щелепи від намагання оволодіти тим, що само мало оволодіти мною. Українські слова ніколи не були для мене ні стернею, ні гострим камінням, ні гарячим вугіллям.
Вони ніколи не були для мене свідомим вибором.
Мої дитячі сни — з полтавського села, з берега маленької річки, з кущів глоду по той бік — досі шепочуть українські слова.
А в теперішньої молоді, яка говорить російські слова в супермаркетах просто в центрі України, дуже рано залягають скорботні складки біля губ. І я знаю, чому…
Сергій Осока
