… Простенький вірш, простий до примітиву, а забрав увесь ранок…
Ми залишаєм за собою біль,
Коли йдемо на стежку невидиму,
Через земну, оплакану постіль
І вогку грудку, що на віко кинуть.
Пішли вже всі, а ми за ними вслід,
Через печаль, зневагу і розлуку,
Через весну, хто навпростець – у брід,
Хто швидко – мить, а хто і через муку.
Таке воно життя: було і є.
Як народивсь, то мусиш заплатити.
Прожив своє, чи й зовсім не своє,
Чи відлюбив, чи й не умів любити.
Валентина Мастєрова,
с. Красилівка; 30. 05.2021 р.,
