Загалом, то була цікава історія. Мене, безнадійно осідлу птаху, черговий раз витягла у прес-тур Люда Доля. Сфотографуватися (як всі нормальні люди) чомусь спало на думку аж у Нових Санжарах, хоча то вже був другий день мандрів Полтавщиною, і краєвиди до того були не згіршими…
І ось подруга прислала знімок.
Дивлюсь і очам не вірю! За спиною — мій фактично духовний брат. Тобто точнісінько такий же осідлий мрійник. Тепер ось сиджу і розмірковую на тему польоту як такого. Мені раптом здалося, що ситуація, коли ти не летиш сам, але хтось летить до тебе хоча б за ради одного фото, не така вже й безкрила, як може здатися на перший погляд. У кожної форми є перевірений віками сенс. Можливо, криничні журавлі якраз і потрібні для того, аби котрийсь з мандрівників саме при цій дорозі відкрив у собі власну окриленість і вже не забував про неї?
Зі мною так завжди.
Варто лише кудись вирватися, і починається…
Лариса Салімонович
