Моє дитинство остаточно закінчилося, коли на приписному пункті у військкоматі мені розказали, що льотчиком я не буду. «Одноокі льотчики на*уй нікому не треба, підеш у стройбат», — сказала мимохіть тьотка-хірург між фразою «зніми труси» і «вдягни труси».
— А як же ж Мєрєсьєв?! — спробував я ухопитись, мов за соломинку, за мою небесну мрію.
— Ти б ще казку про Буратіну згадав, призивнік, — жорстока, але реальна тьотка-хірург щось записала в карту і підсумувала: — Свободєн… Слєдующій…
Я вийшов на вулицю зі старої хібари, де буда комісія, і потрапив до яскравого картатого полотна базару.
— О, малий! — від стіни базара відклеївся «авторитет» Яша, — чого сумний?
— В льотчики не беруть.
— Ну, — почухав той голову, — не беруть у льотчики — візьмуть у зальотчики! Йди до нас в «бригаду».
— А шо треба робить?
— Строїть умне і сложне ліцо. Вмієш?
— Спробую…
Бандітом, як і льотчиком, я не став. Більше того, я навіть в стройбат не потрапив. На пам’ять про ті часи лишилася хіба ця фотка і спогади в моїй повісті «Дев’яноста хвиля міграції» та в збірках «ЯкЗдрасті» та «В 7 мішків не вбереш».
Книжки можна купити тицьнувши сюди:
Видавництво «ТаТиШо»
Руслан Горовий
