Сьогодні Богдана виїхала у вашому напрямку. Подбай і простеж, будь ласка, аби на ту сумну оказію вона взула гумові чобітки. По радіо передали, що у вас дощить. У горах, особливо на кладовищі, під час поховання, без гумачків – ніяк…
Моє дитинство остаточно закінчилося, коли на приписному пункті у військкоматі мені розказали, що льотчиком я не буду. «Одноокі льотчики на*уй нікому не треба, підеш у стройбат», — сказала мимохіть тьотка-хірург між фразою «зніми труси» і «вдягни труси».
— Добрий день!
— Здравствуйтє.
— Ні. Я перепрошую. Не здравствуйтє. Добрий день!
— Здравствуйтє…
Сьогодні Дмитру Павличку — 91 рік. Воістину патріарший вік. Я не можу сказати, що належу до шанувальників його поезії — вони мені видаються якимись робленими, без того природнього плину, який є у Тараса Шевченка чи в Ліни Костенко. Але якби Павличко написав тільки «Два кольори», що стала народною піснею — уже цього було би досить для достойного місця в українському пантеоні.
