Культура

Як я давав інтерв’ю

Був у мене гріх. Одне видання запрагло поспілкуватися за літературу. Прийшов журналіст з телефоном, включив диктофон. «Ну, розказуйте…»

— Шо вам розказать?
— Кого із сучасних письменників читаєте?
— Нікого!
— Тобто?!
— У мене голова так влаштована, що переробляє і трансформує все почуте. Тож, щоб випадково не вкрасти — я дистанціювався.

— Тобто взагалі нічого сучасного не читаєте?
— Читаю лише мемуари, спогади. І вірші, бо вони поза часом, якшо це вірші.
— Але ж ви десь казали, що є купа сучасної літератури, котра з‘явилася останнім часом, і це прекрасно.
— Так і є.
— То ви це казали, нічого не читаючи?
— Щоб розуміти тенденції розвитку не треба все читати. Часом дивлюся критику, слухаю професіоналів. Всі ці книжки — це мовний фундамент розвитку літератури. І цілком можливо, попри купу графоманів і «модників», які згідно трендів кинулися в письменництво, там вже зараз є брулянти.

— А ви теж графоман?
— Ви мені скажіть?
— Я не дуже знайомий з вашими книжками.
— Як і я з вашими статтями. Бачите? Це — життя. Ви ж пишете, не до кінця розуміючи хто я. Тож і я можу говорити про тенденції в літературі, не читаючи її.

— А російськомовна література?
— Я нею гидую.
— Навіть українських авторів, що пишуть російською?
— Це їхній вибір, не мій. Як на мене — це тупік. Ментальний апендикс.

— Добре, дякую. Може, ще шось хочете сказать?
– Та нє. Я все сказав.
— Мо, порадите шось початківцям?
— Порада така: якщо можете не писать, то не пишіть. А якщо не можете — то не стримуйте себе. І по*уй на всіх.
— Добре, я вам ще подзвоню…

І – мертва тиша.
Минуло півроку. Але півроку — хіба це строк для написання статті..?

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.