Після війни, яка звалася «Великою Вітчизняною», школа у моєму селі Мончинці не працювала. Довелося мені ходити «по науку», в п’ятий клас, в чужий район, у далеке село Корделівку. І щодня пішки 12 кілометрів польової дороги – туди і назад. До цієї школи ходили діти із семи сіл. Хто три кілометри, хто два, хто чотири. Ну, а я був рекордсмен. У п’ятий клас набилося тих школяриків аж 52-є.
Першого ж дня глянув на це стовковисько «народу» і обрав собі місце в самісінькому кутку — біля самої грубки. Так мені сумно, незатишно (тепер сказав би «некомфортно»). Справді, все і всі чужі, з чужих сіл, навіть говірка здавалася чужою.
На все життя врізався у пам’ять урок з біології. Заходить учителька: тілиста, високої вагової категорії, здалася мені суворою, строгою. А ось, говорила гарно, розумно, щебетала, як пташка. Потім викликала учнів і стала опитувати що вони запам’ятали із сказаного нею. І що ж вийшло? Між нею і класом нежданно-негадано 
виросла стіна. Глуха мовчазна стіна. Відповіді учнів були не просто скупі, приблизні, а нікчемні.
Вона обвела очима клас, і її погляд безжально упав на мене: «Як твоє прізвище? Колесник? Ну, добре, з цим ми розібралися. А що ти скажеш про наш урок? Ти щось утямив, щось тобі запало в голову?»
Я встав, і як на правду, ноги в мене не те, що трепетом тремтіли, а якось так підло підгиналися в колінах. Однак, люби, Боже, правду, шляхів для відступу у мене – ані на грам, чи на сантиметр. Десь так хвилин через п’ять вона зупинила мене і звернулася до класу: «Ви послухайте, як він говорить і що говорить! І повчіться в нього!». Потім учителька взялася за мене: «Теж мені, зашився в куток, як пташка в кубло. От що, забирай свої речі і переходь сюди! Будеш віднині сидіти за першою партою. Нехай хтось інший гне свою спину по кутках».
Вона помовчала, зробила кілька кроків туди-сюди, ніби осмислюючи щось дуже важливе: «Будеш сидіти ось тут. Твоє місце віднині на видноті!» Воїстину, свята жінка ця вчителька Марія Антонівна. І увага, і її дивовижні слова переродили мене. Поселили віру в себе, впевненість у своїх силах.
Середню школу я закінчив з медаллю, університет з відзнакою. Служив на флоті, моє прізвище постійно красувалося на дошці відмінників бойової і політичної підготовки. На лекціях, які я читав в Університеті імені Шевченка ходили студенти з інших факультетів та з інших вузів. Людина має жити тим, чим вона займається. А не, просто собі, відбувати номер на цій планеті.
Степан Колесник
