Під Верховною Радою того дня люди захищали українську мову, а я продавав свою книжку. Підходжу до дуже похмурих дівчат років по 20. Вони такі причепурені, намарафечені, наче в театр прийшли. Я їм пропоную купити мою книжку політичних епіграм «Янелох». Похмурі люди біля цієї будови трапляються часто. Коли я їм зачитую пару епіграм, вони, як мінімум — посміхаються, як максимум — сміються. А коли звучить епіграма про Путіна, то просто іржуть…
А тут — жоден м’яз на обличчі не здригнувся.
Стоять насурмонені, як на похоронах. І раптом одна, перебиваючи мене, питає: «Це ви таку рекламну акцію тут проводите?» І тональність — наче в слідчого НКВД. Я відчув себе винним. Правда, не знав у чому саме.
— Просто книжку продаю, — кажу.
— Вибачте, ми тут з іншою метою, — каже одна з них таким самим замогильним голосом.
Я відкланювався із думкою: «Щастя, що таких я більше не зустрічав». Бо без почуття гумору перемогти неможливо.
Дивлюсь, сидить чоловік, на тлі якого Степан Бандера – бліда тінь. Весь у написах «Слава Україні». У червоно-чорних кольорах. Та ще й маска з якимись національними символами. Ну, думаю, це мій клієнт! З такою символікою він мусить совка Зеленського просто ненавидіти. Показую книжку. Він навіть слухати далі не став.
— Я за нього, — каже, — голосував. Я не хочу, щоб ви висміювали мого президента.
— Ви серйозно чи жартуєте?
— Серйозно, — каже він.
Я пішов від нього.
А сам думаю: «Чи це тролінг такий? Чи він справді такий, е-е-е, самі розумієте». Якщо Зеленський його президент, то що він робив на тому мітингу? Якісь націоналісти дивні пішли…
Зустрів ще компанію з трьох чи чотирьох типових биків. Розмовляли російською з манерами гопоти. Коли я їм прочитав про Путіна, то один з них мені сказав: «А я Путина уважаю».
— Вбивцю? Він своїх 150 тисяч громадян убив і до нас убивати прийшов.
Бичара цикнув зубом і зробив такий жест, наче я неймовірну дурню споров.
Ще один дядечко сказав мені, що він сам такі віршики писати може. Я радісно привітав його і сказав, що буду задоволений появою конкурента.
Але це окремі випадки.
Там кожен третій мені відповідав: я вже маю вашу книжку. Або: в неті купив. Або: під Печерським судом. Але я ринок ще не повністю заповнив.
Загалом ця робота приносить задоволення. Я спілкуюсь зі своїми читачами, які радісно іржуть з преЗЕдента. Розповідають щось смішне. А мені це в кайф. Хоча, коли займаєшся цим годин п’ять, то це досить утомлююча річ.
Продав книжку самому Олексі Нагребецькому, він же Леонід Дмитренко, відомий перекладач на українську американського кіна. Видатний стиліст. Сподіваюся, що не розгромить мою книжку в пух і прах…
Юрій Луканов
