Читальний квітень вирішила присвятити книжкам, які стали лауреатами різноманітних премій. Благо, таких книжок на моїх полицях зібралося немало, а деякі вже надто довго на них залежалися і аж просилися до читання. Отож першим став роман Юрія Андруховича «Коханці Юстиції» від видавництва Meridian Czernowitz, Книга року ВВС у 2018-му.
До мене книжка потрапила значно пізніше, на Форумів Видавців у 2020-го, про що засвідчує автограф Патріарха. І от через майже чотири роки я таки взялася за її читання, хоч поміж тим прочитала кілька інших його книжок. Навіть не знаю чому саме «Коханців Юстиції» відкладала. Можливо мене відлякував досить обʼємний формат. Та насправді не все так страшно, як виглядає на позір. Обʼєм книжки – це ілюзія. Бо під палітуркою (покритою ще й суперобкладинкою) всього триста сторінок з величезними полями та ще й цілими 
розворотами графічних ілюстрацій до тексту. Тому книжка прочиталася дуже швидко і, крім естетичної насолоди, дала можливість посмакувати чудовим авторським стилем Андруховича та дізнатися про доволі цікаві історичні факти.
Анотація визначає книжку, як параісторичний роман у восьми з половиною серіях. Хоча насправді тут немає загального сюжету, тож класичним романом її важко назвати. Це радше збірка восьми (з половиною) історій, в яких автор розповідає про дивовижні злочини, які в той чи інший період історії мали місце на теренах Галичини та про правосуддя (чи «кривосуддя»), яке було покликане ці злочини карати. Сюжетно вони ніяким чином не поєднані, зате дуже схожі тематично і настроєво. Тож на суд читача автор подав цілу галерею портретів галицьких душогубів.
Найпершим в галереї виступає львівський шляхтич Самійло Немирич. Далі історія робить стрибок у три століття, щоб показати нам образ Богдана Сташинського, «славу» якому принесло убивство Бандери. Потім ми знову повертаємося в сімнадцяте століття, щоб обсервувати злочин і кару псевдомонаха бернардинця Альберта Вироземського. А далі переносимось до Станіславова, щоб познайомитися з королем місцевих батярів Фелюсем. Наступним перед нами постає Мирослав Січинський, український патріот і політичний терорист початку двадцятого століття. Далі у галереї іде Юліус Ґродт, дрогобицький «Синя Борода» і, зрештою, Маріо Понґрац, модерний бізнесмен і знавець вишуканих насолод з Коломиї. Завершує галерею таємничий друг «Сансара», який нібито спричинився до розстрілу 27 українських підпільників-націоналістів під час німецької окупації Станіславова. А, ні! Є ще девʼятий злочинець кіношний Фантомас з письменникового дитинства. Про нього він пише в отій «половинці», підсумковому розділі своєї книжки. Отож книжка «Коханці Юстиції» виглядає мені, як збірки художніх репортажів-реконструкцій.
На перший погляд, всі ці історії не мають нічого спільного. Їх обʼєднує хіба що мандрівний цирк “Ваґабундо”, згадки про який в тій чи іншій формі зринають в кожній розповіді. Правда, в підсумковому розділі він перетворюється на цирк “Прага”. Це наче натяк на те, що радянська система все традиційне і давнє знецінює і тлумачить по-своєму. Та це й не дивно, бо «Коханці Юстиції», як і кожен твір Юрія Андруховича, сповнений алюзій, метафор та інших образних засобів, що дозволяє сповна насолоджуватися читанням творінь автора. Адже не так важливо про що він пише, головне як він це робить. Це така витончена і філігранна гра з текстом, що його можна смакувати безконечно, розтягуючи задоволення від слів, що лягають на слух, наче музика.
Хоча я трохи лукавлю. Бо оте «про що» мені теж було надзвичайно важливим і цікавим. Я не буду заглиблюватися в усі вісім з половиною історій, але закцентую на тій, яка розповідає про розстріл 17 листопада 1943 року двадцяти семи учасників українського підпілля біля синагоги в Станіславові. Цьому передували ось які події: недільного вечора 14 листопада українська громада міста з нетерпінням чекали на премʼєру вистави Ярослава Барнича “Шаріка”. Але під час другої дії до українського театру ім. Івана Франка, де відбувалася вистава, увірвались гестапівці й арештували понад 140 глядачів, серед яких були провідники ОУН, УПА. Згодом, після перевірки, більшість арештованих відпускають, а тих хто викликав підозру, протягом кількох днів піддають допитам і тортурам. Провокатором і зрадником в цій історії буцімто виступає таємничий «Сансара». Чи було це так насправді, цього достеменно не знає ніхто, але версія має право на існування. Ця історія довгий час була не надто відомою, але зараз набула ширшого розголосу. Не в останню чергу після того, як її витягнув на світ з документальних джерел автор «Коханців Юстиції». Минулого року вона стала навіть частиною сюжету фільму «Щедрик», який з великим успіхом пройшов в українському кінопрокаті.
Може й добре, що я прочитала цю книжку саме зараз. Не знаю як би сприймала раніше весь той огром крові, болю та жаху, які в силу вибраної теми описав автор. Але нині наш поріг сприйняття болю (принаймні мій) дуже зсунувся. Адже обставини, в яких доводиться жити, роблять нас прагматичними, а іноді навіть цинічними. Як би це страшно не звучало, але ми вже не ті, які з завмиранням серця читали про жорстокість та смерть. Зараз все це занадто близько, щоб весь час цього лякатися. Тому і книжка «Коханці Юстиції», в якій реально багато цинізму, жорстокості, ненависті та люті, сприймалася не так вже й болісно.
Наскільки справедливою до всіх тих злочинців була її величність Юстиція? Це питання залишається відкритим. Адже в кожного були певні внутрішні мотиви для скоєння злочинів. Та й сама судова система у всі описані часи, від середньовіччя до радянських років, була далеко не досконалою. До того ж інституції, які виносили вирок, були окупаційними і це ще більше зменшувало шанси на справедливість. Тож тут є над чим подумати.
Підсумовуючи скажу, що роман «Коханці Юстиції» вартий не тільки премії Книга року ВВС, він заслуговує й значно ширшого визнання. Адже досвід і майстерність автора відчувається тут у кожному реченні. Потужно, сміливо, іронічно! Юрій Андрухович, безперечно, майстер слова. Його треба читати і нема на то ради!
Галина Новосад
