Андрій Бондар якось сказав, що стилістична українська проза ХХ століття стоїть на трьох «КОСах»: Григорій Косинка, Ігор Костецький, Юрій Косач. З цим можна погоджуватися, або ні, але Юрій Косач насправді – неймовірний стиліст. Читати його – абсолютне задоволення. Юрій Косач – небіж Лесі Українки, онук Олени Пчілки. Людина, як то кажуть, непростої долі. Так само, як і всі на ті часи.
Арештовувався в Польщі за український націоналізм, втікав до Праги, Парижу, жив у Берліні, за німців повернувся до Львова, очолював часопис «Нація в поході», по війні емігрував до США. Потім якась падаюча комета зачепила його голову і він, на старість, почав хвалить СССР. І навіть приїздив до України. Це було в 1964 році. А в 1966-му в Україні видано книгу поезій Косача «Мангаттанські ночі» («Радянський письменник»). Неймовірний факт, зважаючи на «нацистське» минуле письменника.
В 1938 році Юрій Косач пише повість «Глухівська пані», де головною дієвою особою є Анастасія Скоропадська, вдова покійного гетьмана Івана Скоропадського. Анастасія Маркович – була досить неординарною жінкою на свій час. З дуже багатої родини Марковичів. В Україні її називали Настя-гетьманиха. Казали козаки поза очі: «Іван носить плахту, а Настя – булаву».
Фабула повісті така: 1727 рік. Москва. На Росії – новий цар. Петро ІІ. Закінчилася доба правління всесильного Меньшикова, якого в Україні ненавиділи. Новий цар дає великі надії. Навіть втік з ненависного йому Петербургу до старої столиці. На коронацію з’їхалася вся українська козацька еліта на чолі з гетьманом Данилом Апостолом. Ходять чутки, що поверне новий цар всі вольності дідівські. Повипускали з заслання та каторги старих полуботківців. «Гетьман тримався бадьоро, підняв голову, зміцнів і мав багато надій. Всі говорили, що Богданові пакти будуть повернуті цілковито»…
І тільки стара гетьманиха Скоропадська (Глухівська пані) скептично дивиться на всі ці сподівання. Свободу не випросиш… «Все це дурниці – гнівно говорила гетьманова. – Москва однією рукою може дати, і то крихти, а другою забере втричі стільки. Так було й буде»…
Молодші козаки та родичі підсміювалися з гетьманової: дурна баба, вічно бурчить, вічно невдоволена. Не вірить в світле майбутнє… Будуть, скоро вже будуть наші вольності… Чим ті вольності, зрештою, скінчилися, ми з вами сьогодні знаємо.
«Нема пошани для пророка у своїй Батьківщині» – саме так звучить ця відома цитата з Євангелія. В Україні ніколи не бракувало пророків і кассандр. Та тільки мало хто їх слухав.
А боротьба «за вольності українські» триває й за триста років по тих подіях. Сьогодні. Справжня боротьба. Аж коли стало ясно, що свободу треба виборювати, а не випрошувати…
Віталій Чепинога
