Сьогодні день юних і вічних захисників Крут. Київських кадетів та студентів, котрі героїчно стали у полі на захист України, давши нерівний бій російським більшовицьким полчищам. І лише нині ми виразно розуміємо, яким це було важливим історичним сигналом. Якою самопожертвенною доблестю та мужністю, котра мала отямити, згуртувати народ, зробити усе, щоби зараз українську землю не топтали ті ж російські варвари, яких сторіччя абсолютно не змінило…
Якось не навчився жити одним днем і не думати про завтра. Від цього всі проблеми. Заздрю тим, хто це вміє і весело сміється над майбутнім. З віком почав погоджуватися з негативними героями книг, з поганими хлопцями у фільмах. Зазвичай саме вони несли головні сенси романів, прочитаних колись.
Андрій Бондар якось сказав, що стилістична українська проза ХХ століття стоїть на трьох «КОСах»: Григорій Косинка, Ігор Костецький, Юрій Косач. З цим можна погоджуватися, або ні, але Юрій Косач насправді – неймовірний стиліст. Читати його – абсолютне задоволення. Юрій Косач – небіж Лесі Українки, онук Олени Пчілки. Людина, як то кажуть, непростої долі. Так само, як і всі на ті часи.
Знаєте про що зараз ніхто не хоче думати? Ніхто не хоче думати про те, що Київ не взяли за три дні лише тому, що під Київ побігли дядьки, яким було під п’ятдесят. Оті дядьки, які пройшли АТО, оті дядьки, яких масово потім підсрачниками викидали з маршруток маршрутники, волаючи навздогін «А тібя туда не посилав!».
