Три роки тому, 6 червня 2019 року, помер Юрій Мушкетик. Впродовж чотирьох-п’яти років перед цим я кілька разів відвідував Юрія Михайловича на його дачі в Кончі-Заспі. Кожного разу ми з ним виходили на терасу (чи як там) з тильного боку його будинку, і подовгу розмовляли. Тобто, говорив переважно Юрій Михайлович, я більше слухав, як і пристало молодшому.
Кожного разу він був сам, але, за його словами, хтось із рідні його час від часу провідував, привозив харчі. Пам’ятаю, першого разу він ще навіть випив зі мною «за компанію» трішки міцної і солодкої настоянки з «чорних черешень», яку йому привіз, здається, хтось із земляків. Але вже наступного разу він лише пригостив мене…
Про що Юрій Михайлович розказував?
Багато про своє дитинство в селі на Чернігівщині (можливо, кожному на схилку літ прагнеться бодай подумки вернутися?..) , а ще згадував різні епізоди зі свого київського життя, а надто – з періоду керування письменницькою Спілкою.
Нагадаю, що обрали Юрія Мушкетика головою ще радянської Спілки чорнобильсько-перестроєчного 1986-го, відтак у мене залишились у пам’ятку його розповіді про поїздки Україною і прийоми в різних кабінетах райкомів, обкомів тощо… Звичайно, розказував Юрій Михайлович і письменницькі історії…
Пам’ятаю його розповідь про Олександра Корнійчука, яка з певних причин, думаю, не увійде до спілчанських хронік… Чи про Смолича… Взагалі, мені тоді здавалося, що Мушкетик знає і пам’ятає набагато, набагато більше, ніж може дозволити собі розказати. Він про це мені натякав, а ще казав, що колись, коли його не стане, його спогади, які він виклав на письмі, побачать світ. Я просив дати мені щось для друку в газеті, проте Юрій Михайлович ввічливо, але твердо відмовляв…
Мені здається, наприкінці життя, в затінку старого саду в Кончі-Заспі, під старими деревами і в спорожнілому будинку, він був дуже самотнім. Я був свідком лише кількох годин «осені патріарха». Осені, в якій залишилися тільки спогади про довге і мінливе життя…
… А відійшов Юрій Михайлович тієї пори, коли природа починає нестримно розкошувати, тим самим потверджуючи древню як світ істину про одвічний колообіг життя…
Михайло Сидоржевський,
світлина Володимира КОСКІНА
