Петро Сорока (6 січня 1956 — 5 червня 2018): «Живу і дихаю Україною. Помираю і воскресаю разом з нею. Під Іловайськом, під Попасною, під Луганськом і Донецьком… Що для мене Україна? Питання, на яке можна відповідати все життя, але найкраще відповідати на нього життям. Чесним. Совісним. Жертовним. Ущерть виповненим мозольною працею, добрими вчинками, щедрими ужинками, служінням людям — ближнім і дальнім.
Україна — земля, яка мене тримає, і мова, яка тримає душу, Мамина пісня і молитва, історія, написана не чорнилом, а кров’ю, дорога під ногами і зорі над головою, бо Україна не тільки тут, а й там, у вишніх Господніх околах…
Чи міг би я без неї? Ні, бо світ би мені померк, серце зів’яло і слово засохло у горлі. Високих слів про те, що для мене Україна, можна нанизувати багато, але я значно більше перейнятий не тим, що вона для мене, а що для неї я.
Як мені залишитися її сином, а не пасинком, живою кровинкою, а не чужорідним тілом? Втім, краще про це як сказав великий поет, мені не сказати:
«Україно моя!
Мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути
І ніжність твою берегти!»
(З листа Михайлові Ратушняку 14 січня 2018 року).
Михайло Маслій
