Три роки тому, 6 червня 2019 року, помер Юрій Мушкетик. Впродовж чотирьох-п’яти років перед цим я кілька разів відвідував Юрія Михайловича на його дачі в Кончі-Заспі. Кожного разу ми з ним виходили на терасу (чи як там) з тильного боку його будинку, і подовгу розмовляли. Тобто, говорив переважно Юрій Михайлович, я більше слухав, як і пристало молодшому.
Петро Сорока (6 січня 1956 — 5 червня 2018): «Живу і дихаю Україною. Помираю і воскресаю разом з нею. Під Іловайськом, під Попасною, під Луганськом і Донецьком… Що для мене Україна? Питання, на яке можна відповідати все життя, але найкраще відповідати на нього життям. Чесним. Совісним. Жертовним. Ущерть виповненим мозольною працею, добрими вчинками, щедрими ужинками, служінням людям — ближнім і дальнім.
Перечитую щоденник Жуля Ренара (1864-1910), книжку колись подарував Петро Сорока. Десь за два тижні до смерти Петро зателефонував мені, ми говорили, як звикле, про літературу, і наприкінці розмови він сказав: «Мені потрібен буде для роботи Ренар, ти мені позичиш?» — «Звичайно, — відповів я, — коли передати?» — «Я зателефоную», – відповів Сорока.
Я обрала найкращу у світі професію! І ніколи-ніколи про це не пошкодувала… Але сьогодні не хочеться пафосу. Тому згадаю щось смішне… Літо. Спека. Тато з сільськими чоловіками косять у полі. Дядько Олекса питає:
— Митре, а на кого вивчилася твоя дочка?
— На журналістку! – гордо каже тато. І ще хотів щось додати. Та де там…
Вітаю з Днем журналіста всіх, кого люблю читати, дивитися і слухати! Я людина не офіційна, тому вибірковість у моєму привітанні допустима. Якщо ми хочемо купити автомобіль, то радимось не з тими, хто їздить у громадському транспорті, а з власниками автомобілів. Якщо ми формуємо образ майбутньої України, то прислухатися слід до тих, хто планує своє майбутнє і має досвід втілювати його в життя.
Шановні колеги з броварського «Нового життя», «Урядового курʼєра», однокурсники, друзі з інших видань, радіо, телебачення! Щиро вітаю з професійним святом! Журналістика обрала нас, чи ми її, вже не має значення. Значення має те, що ми віддали їй своє життя, а вона зробила його яскравим, насиченим, повноводим. Та правда і те, що воно було нелегким, з постійними перепонами, а інколи й з несправедливістю. Та, головне, мало хто шкодує, що доля склалася саме так!
Цьому маленькому приймачеві років з двадцять. І саме він у період облоги Чернігова, коли місто потерпало від обстрілів і бомбардувань, коли була зруйнована його інфраструктура, не стало світла, води та тепла і наша родина опинилася в інформаційному вакуумі, – саме він був тоді єдиним джерелом новин. Дістали його із закутка книжкової шафи. Увімкнули – працює.
Є відомий «Парадокс про цирульника»: «Існує спільнота, в якій цирульник голить всіх, хто не голиться сам. Питання: «Хто голить цирульника?» Пошуку відповіді на це питання можна присвятити все життя, пропонуючи оригінальні та креативні відповіді.
