Юрко і Аргентина

Сьогодні колеги і друзі згадують Юрія Петричука — у нього був би день народження… А я перегорнула сторінки книги «Долі на вістрі пера», яку з однокурсниками підготували якось до «круглої» дати нашого випуску факультету журналістики Львівського національного університету ім.І.Франка. У ній, зокрема, ділилися спогадами про тих, хто вже відійшов…

З Юрком ми часто спілкувалися по роботі. Працюючи спершу в Глибоцькій, згодом у Вижницькій районних газетах, він часто приїздив до Чернівців – привозив матеріали до газети «Буковина» (тоді – «Радянська Буковина»), де я працювала у відділі культури та освіти.

Якось загітувала його до театру. Саме тоді в Чернівцях гастролював Київський театр імені І.Франка з Богданом Ступкою і Віталієм Розстальним в «Украденому щасті». Обох артистів ми добре знали по Львівському театру ім.М.Заньковецької, звідки режисер Сергій Данченко переманив акторів, своїх однодумців, до Києва. Якраз того дня, коли йдемо з колегою до театру, зроблене оце фото.

Зробив його вуличний фотограф. Один з багатьох у Чернівцях. То була така послуга: «піймати» перехожого у фотооб’єктив. Відтак вам видавали талончик. За талончиком у фотоательє ви знаходили пробний – маленький 1,5 на 2 сантиметри фотознімок. Якщо кадр сподобався, можна було замовити великі фото. Власне, це я і зробила. А при нагоді подарувала світлину Юркові.

Свої поїздки до Глибокої я здебільшого планувала на осінь, коли з Петричуками – Юрком та його дружиною Лєною ходили до лісу по гриби. Юрко поринав у грибне полювання! Я лиш, скромно кажучи, призбирувала. Здебільшого милувалася природою і слухала принагідні Юрині оповідки про дерева, цінні властивості тої чи тої рослини, про те, які страви готуватиме з грибів і коли яку – у будень чи на свято. Тонкий лірик, думала про нього. Як в своїй поезії, так і в сприйнятті природи, життя.

Маю від Юрка пам’ятку — вовняний жакет, сплетений з нефарбованої овечої вовни, яку в час тотального дефіциту Юрій Петричук пристарав для мене в якомусь колгоспі під час свого журналістського відрядження. Цей светр і досі гріє мене – вірою, правдою, добрим спомином про однокурсника.

Востаннє бачилася з Юрком, коли приїхала на Другий Гуцульський фестиваль, який відбувався у Вижниці і де на той час у редакції районної газети «Вижницькі обрії» Юрко працював. Через рік мені зателефонувала його добра знайома чи товаришка його дружини Лєни і повідомила: Юра… загинув у… далекій Аргентині.

Ця звістка приголомшила.
Важко було повірити… такий молодий… Ще важче було усвідомити слово «Аргентина» і час, причини і обставини, за яких Юрко там опинився й залишився навіки…

Олена Чайка

P.S.
Добре знав Юрка, бо, як вижничанин, часто з ним зустрічався. А ще доля так склалося, що в один час працювали відповідальними секретарями газет. Юрко — Вижницькоі, а я Путильської. Часто боролись з ним за першість з найкращої верстки газети. Було цікаво, бо він був добрим майстром газетної справи.

Микола Огродюк

Це його рядки ще у студентстві:
Я з лісу додому
калину приніс,
В саду посадив
біля тину,
За нею не плакав зажурений ліс —
За лісом ридала калина.

Іван Гриджук

Юра працював спочатку в сторожинецькій газеті “Радянське село” – відвертий, залюблений у народні традиції, природу, гори, не раз бував у нас вдома, і радо зустрічав, коли довелося бувати на Вижниччині, де пізніше Юрко редагував районну газету. Остання наша зустріч була в Підзахаричах Путильського району, що на кордоні з Вижниччиною, де на базі будинку відпочинку проходив семінар за участю журналістів кількох областей і одним із доповідачів, на якому був відомий політик, знаний економіст Віктор Пинзеник. Семінар був дводенний, з ночівлею, і пізно ввечері, на правах господаря-горянина Юрко нас додатково пригощав. Світлий, щедрий на добро був чоловік… Світла пам’ять.

Михайло Токарюк

Порядний був товариш по перу! І дивно дуже, кажуть, помер в Аргентині з голоду!

Любомир Михайлів