Багато хто каже, що українська література зчасту анемічна, безживна, розповідно-присипляюча… Але то, коли не брати до уваги Євгена Барана (як це й намагаються робити деякі столичні критики та інші літерати). Бо його задерикуватість, помножена не тільки на знання, але й на чітку, як стій, українську національну позицію, таки оживляє нашу літературу.
Скажімо, сідає він писати про Андруховича і компанію, щодо яких, думаю, особисто, не має нічого проти, і 
українська натура Барана виводить його на в’їдливі (і правдиві) репліки щодо цих апологетів генітальної літератури…
З Євгеном Бараном ми познайомились в його Івано-Франківську, коли я натоді 17- річному синові перед його повноліттям захотів показати Галичину і Буковину. Євген Баран хутко організував навіть розмову на радіо (дякую Василю Карп’юку) і ми, в часі недовгого спілкування, якось співпали поглядами. З того часу невідривно слідкую за його писаннями і думанням (благо, Фейсбук щоденний дає таку нагоду). І його оцінки є для мене направляючими, хоча, бува, і він упадає деінде перед блиском позолоти а-ля Базилевський…
Євгену Барану – 60!
Віриться, що та цифра не обтрусить його задерикуватості молодечої, бо то — натура.
Тож з роси і води Вам, пане Євгене!
Василь Чепурний
