Культура

Пиха Іванка з Нижнього Березова

«Бачите, редакторство стало моєю професією, – твердить Іван Малкович в одному зі своїх недавніх ювілейних інтерв’ю.Я починав з видавництва «Веселка» у 1986 році. Упродовж 35 років робота подарувала мені прекрасні творчі знайомства зі світочами української літератури: від Ліни Костенко – до Всеволода Нестайка»…

Безумовно, в кожного з нас свої вітчизняні «світочі». Нема питань! Принаймні я також «починав з видавництва «Веселка», тіль-тіль пізніше. Й Станіслав Вишенський працював з нами пліч-о-пліч, з І. Малковичем в одній редакції, а, я через коридор, в іншій (двері напроти). І Станіслав Вишенський був тоді беззастережним авторитетом для юно-молодого гуцулика Йванка з Нижнього Березова (звідки родом Малкович). Тоді був для нього авторитетом – тепер дуже сумніваюсь… До слова, Іван Малкович – син буфетниці, протеже Дмитра Павличка. Далі не розвиватиму думку, лише додам, що про «а-ба-ба-га-ла-ма-гівське» єство Йванка з Нижнього Березова я знаю більше, ніж його любонька дружина Яринка. Та менше з тим!

Я шалено знавіснів, коли прочитав у тому ж інтерв’ю з І. Малковичем: «Мені, як авторові, теж дуже важливий погляд того, кому я довіряю. Коли я видавав свої поетичні книжки, у мене був приятель, на жаль його вже немає в живих, який мав трохи жовчний характер, коли йшлося про поезію і редагування. І мені це дуже подобалось. Я давав йому читати рукопис перед тим, як мала вийти книжка. І він давав мені п’ять чи сім зауважень. І, скажімо, за чотири з них я готовий був його задушити, але дві-три ремарки були для мене важливі, і коли б я почув їх після виходу книжки, мені було б гірко, я вважав би, що недопрацював, недогледів, а так – я міг це ще поправити. Йдеться про якесь слово, рядок, але в творчості все має значення».

Пиха Йванка з Нижнього Березова тут дала маху!
Позаяк я знаю того «приятеля, на жаль його вже немає в живих, який мав трохи жовчний характер, коли йшлося про поезію і редагування». Йдеться якраз про С. Вишенського. Станіслав Олександрович завше ділився зі мною, редагуючи черговий рукопис І. Малковича. Звісно, я не переказуватиму думку С. Вишенського на творива Івана Антоновича, якось не з руки. Лише скажу – ганьба таким видавцям і так би мовити поетам, які живуть-животіють, як нині модно казати, «напівправдою».

Творчість С. Вишенського безперечно переживе баригівські видання «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» Джоан К. Ролінґ й «Яксунині береги» самого ж Івана Малковича.

Прикро, дуже прикро, що Йванко з Нижнього Березова не сам-один у сьому хитромудрому сплетінні сучукрліту, а має ще й однолітку собі на пару, яка з усіх прасок запевняє, що ще з пелюшок боролася за вільну і незалежну Україну. Ідеться про Оксану Забужко. Одначе, сяя пані, або діва, закінчила за комуняк філософський факультет КДУ ім. Т.Г. Шевченка, а вступити на філософськи факультет можна було тільки за рекомендацією не нижче райкому партії. Тож, читаючи її побажання І. Малковичу («Ще як були ми «молоді поети»), я зрозумів – діти «перестройки» встигли перевзутися, та забули поміняти шкарпетки…

Ярослав Орос

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.