Непокоїть мене не путінська агресія та медведчуки в Україні, а більше доморослі щиросердні, чистокровні гура-патріоти. Ще не всенькі вони повмирали, як сиріч і я. Зосібно ж із ними прийшов я до української Незалежності. Начебто ровесники! Спершу також піддавався омані. Проти… рідного ж брата. Пригадую перший дозволений ріднесенькими мітинг біля Республіканського стадіону.
Манюсінько-малюсінький жовто-синій прапорець над головами тріпотів. А відтак на сьому гетто-збіговиську співалося:
Мамо рідна, ти не плач
З нами правда, з нами Драч…
З трибуни виспівує трубадур. На моїх очах молодий батько, тримаючи на руках сонну дитину, кладе її на зашмуляну землю, плеще в долоні. Потім, як виявилося, той татко ошуканий з безлічі інших…
Відтак, уже за Незалежності, цмулимо у його, Драча, помешканні на вулиці (тодішній) Горького з Іваном Хведоровичем його ж самогон у присутності Юрія Шаповала, натоді мого начальника. Драч на правах господаря візьми і каже:
– Оросе, ти тут у мене вперше…
Зрозуміло, подумав я, зараз дорікатиме… Хильнувши, Іван Хведорович пригадав мені його ж таки «дихаю Леніним», чим я шпетив першого голову Руху в «Українській газеті +». На те мій тодішній начальник Ю. Шаповал грізно накинувся: «Ярославе, як ти смів?!.»
Я не розгубився та й кажу:
– Іване Хведоровичу, спростуйте. На те даю вам цілу газетну шпальту.
Віддам належне Драчу, він на правах господаря перевів розмову на інше, й поволеньки заспокоївся тодішній мій начальник Ю. Шаповал. Одначе втрьох ми нализались добряче. Відтак удвох вони посадили мене на таксі і я без пригод добрався додому.
Вчора І. Драчеві виповнилося б 85…
Скажімо, Павло Вольвач у Фейсбук нагадує, як він напідпитку цілував Івана Хведоровича в лисину, а Василь Чепурний научав Драча японської культури…
Я ж із Йваном Хведоровичем нализався був до ручки.
Ось так ми розбудовували Українську державу. Скажи комусь – не повірить!
Ярослав Орос
