Насамперед підкреслю: я не про рівень письма – чи представників, кажучи словами голови Шевченківського комітету, «колгоспного естетичного гетто», а чи «молодих і просунутих менеджерів креативних індустрій». Хоча в мене, звісно, є своє бачення. Але я його наразі залишу при собі. Я – про літературний канон. Про тенденції і критерії. Про Традицію і «традиції». І про латентний «совок», котрий мімікрує, надзвичайно пластично прилаштовуючись до часових метаморфоз і набираючи зовні начебто «наймодерніших», «найкреативніших» форм…
Уважно продивився інтерв’ю, яке взяла Мирослава Барчук у голови Шевченківського комітету Юрія Макарова. Перед цим, звісно, вивчив дискусійну «матчастину» на цю тему у Фейсбуці.
«Оперативний» висновок після побаченого і почутого від пана Макарова – «колективне підсвідоме» невитравне. «Ми» і «вони». «Хто не з нами, той проти нас»… З одного боку — «молоді, креативні, сучасні», які нині прийшли і яким, умовно кажучи, належить світ, принаймні світ літературний. З іншого, протилежного — «істеблішмент старого зразка», «традиційне гетто», недобитки якого повинні чим скоріше відмерти і не заважати модерну (постмодерну) диктувати новітні наративи…
Маємо таке собі, кажучи словами ведучої програми, «поле битви архаїчного, застарілого з модерним, новим, сучасним». Цитую Мирославу Барчук: «Є середовище, яке ти (звертаючись до п. Макарова – М.С.) називаєш «колгоспне естетичне гетто», і це, до речі, прихильники ручного розподілу на псевдонаціональні колективи (вочевидь, тут йдеться про національні творчі спілки – М.С.), вони вважають себе жертвами ліберальних реформ; є культурні менеджери, молоді, нові, які прийшли на хвилі Майдану і зробили Довженко-центр, Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут; і є ще одне середовище, яке прийшло разом з Зеленським і які називають себе «прихильниками креативних індустрій, тобто культура – це тільки те, що заробляє бабло».
І вже намагаючись остаточно «добити» «лузерів», які випали з бурхливого сьогодення (сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться), пані Барчук ще раз цитує пана Макарова: «довгий час старосвітська провінційна естетика була єдиною формою існування українськості… Ці люди, з яких ми можемо якщо не кепкувати, то м’яко іронізувати, зберегли Слово, і ми маємо бути їм вдячні. Але вдячність не означає квитка на Олімп»…
Отож, квитки на Олімп розкуплені, панове «традиціоналісти», або ж (знову-таки – це термін пана Макарова) «вчорашні колгоспники»! Ваш поїзд пішов і вже не повернеться. Літературний канон сьогодні визначають «культурні менеджери» і «прихильники креативних індустрій», прізвища яких тиражуються не лише в таблоїдах. «Трубадурів Тичину і Сосюру» (вислів пана Макарова – М.С.), а з ними й інших співців «колгоспного гетто» — геть з літературного Олімпу!
Зауважте: пан Макаров говорить не про рівень української літератури, не про засилля графоманів у ній, не про проблеми, скажімо, книговидавництва чи експансію російськомовної і російської книги на нашому ринку. Ні, уся його інтелектуальна експресія спрямована винятково проти представників «старосвітської провінційної естетики». При цьому від артикульованої п. Макаровим диференціації до «політкоректного», але безграмотного і надзвичайно небезпечного, особливо в час війни, слогану «какая разніца» — дистанція дуже-дуже куца. Ці поняття близькі у своєму практично солідарному трактуванні відношення до питомої культури корінного етносу. Це нагадує мені зневажливе ставлення за совєтських часів з боку «городських» до «кугутів» — представників «задрипаного села». Так собі, зневажливо чвиркаючи слиною через верхню губу і заклавши ногу за ногу: сєло, навоз, рагулі, бєскультурьє…
Звинувачення «традиціоналістів» у приналежності до «колгоспного гетто» – це, пане Макаров, саме з категорії «городські» — «кугути».
При цьому слід визнати, що такий національно кастрований «кугут» під тягарем комплексу україномовної неповноцінності, нав’язаного йому всією концтабірною російськомовною системою, вирвавшись після восьмирічки в найближчий райцентр і вступивши в якесь зашморгане ПТУ, здебільшого вже соромився в гОроді на людях своєї материнської мови і кострубато й заїкувато переходив на язик, поповнюючи собою плем’я манкуртів і безбатченків…
Дозволю собі невеличкий екскурс в історію.
В українському політикумі перших (неповних) двох десятиліть двадцятого століття склалась ситуація, коли люті вороги – ліберали, чорносотенці і соціалісти – солідаризувалися… Проти кого? – запитаєте. Проти українських «самостійників-націоналістів».
Українські соціалісти-інтернаціоналісти ідейно близькими для себе вважали московські соціалістичні організації. Не було в них протиріч і з російськими чорносотенцями, формально забороненими в Росії після лютого 1917 року. Знаходили спільну мову українські соціалісти-інтернаціоналісти і з єврейськими організаціями. Здавалося б, дивно? Особливо зважаючи на антисемітизм і антимарксизм чорносотенців. Чомусь такі, здавалося б, полярні, ворожі середовища, коли доходило до «українського національного питання», фактично виступали в унісон. Для всіх їх українські самостійники-націоналісти були ворогами…
Це так, незначний екскурс в історію. Але такі речі варто знати – тоді легше орієнтуватися в бурхливому сьогоденні.
Втім, повернемось ближче до теми.
Уважно слухаючи пана Макарова, зауважив, що він не позиціонує себе представником старшого покоління. Браво, пане Макаров, мій респект (тут без іронії – М.С.)! До речі, автор цих рядків у цьому питанні солідарний з Вами. Однак при цьому дивно було чути від Вас, що в літературі лише «молодій генерації» в нас дорога, а старшим, умовно кажучи, залишається хіба що рибку ловити чи приречено мух на підвіконнях полювати. Такий собі віковий шовінізм. (До речі, пане Макаров: чим цивілізованіша нація, тим більше в неї поваги до старших. А віковий шовінізм був притаманний первісним суспільствам, де молода сила потрібна для того, щоб дістати з пальми горіха, добити мамонта чи відбиватися палицями від ворога… За теперішніх часів віковий шовінізм у суспільстві – ознака незрілості нації, схильності до авторитаризму як методу вирішення проблем).
Не менш дивно було дізнатися, що Ви, на прохання ведучої, не змогли назвати жодного прізвища відомих старших «письменників і режисерів», творчість яких, на Вашу думку, суголосна викликам часу. Так, коли ведуча згадала прізвища кількох зарубіжних письменників і режисерів старшого віку і сказала Вам: «а тепер назвИ українських письменників і режисерів такого віку», Ви не моргнувши оком відповіли: «Ні, я не назву». Не вірю, що голова Шевченківського комітету цього не знає!..
Гаразд, назву кілька прізвищ визначних представників нашої культури старшого віку, які є нашими сучасниками: письменники Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук, Юрій Щербак, Олег Чорногуз, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Володимир Базилевський, Андрій Содомора… А ще – ось прізвища визначних українських кінорежисерів старшого віку: Роман Балаян, Олександр Муратов, Михайло Іллєнко…
Сподіваюсь, пане Макаров, що Ви не класифікуєте цих достойників як представників «колгоспного естетичного гетто»?.. Чи Ви віднесете наших корифеїв до категорії «важкого спадку підрадянської доби»?..
І на завершення.
Мушу Вас здивувати, пане Макаров, але виявляється, що ми, українці, цікаві світові насамперед СВОЄЮ національною культурою. Зрештою, як і будь-яка нація. А національна культура – це насамперед Традиція. Місія письменників у теперішньому неспокійному часі – у контексті новітніх цивілізаційних викликів і загроз за допомогою талановитого слова оберігати нашу Традицію задля збереження нашої духовності, нашої мови, нашої історії, нашої національної культури. І це не якась деструктивна туга за минулим, як намагаються подати наші опоненти. Це – проєкція в майбутнє.
Михайло Сидоржевський, голова НСПУ
