1. Жоден алкоголік вам не скаже де той момент, коли з людини, яка деколи випиває, перетворився на того, хто не може розпочати день без чарки. Цих людей, які піддалися спокусі «зеленого змія», можна зневажати чи відверто упосліджувати, проте, як на мене, вони є найодвертішими співрозмовниками. Алкоголік, не вагаючись, відправить вас до бісової матері, скаже прямо в очі, що ви йому, м’яко кажучи, не подобаєтесь і буде щиро радіти вашим успіхам та переживати разом з вами невдачі, допоки перед ним стоїть чарка.
Я тоді працював на одну контору – писав рекламні тексти та перекладав їх англійською та французькою. Грошей вистачало на оренду невеличкої кімнати на околиці міста, на скромно попоїсти раз на день та на поповнення мобільника. Деякий час добирався до роботи громадським транспортом, але згодом почав ходити пішки. На зекономлені кошти міг дозволити собі двічі на тиждень заходити до бару «Срібний лис», що за квартал від мого будинку. Цей заклад було важко назвати простою наливайкою – пристойний інтер’єр, досить ввічливий бармен, непогані страви «під закуску» та завжди чисто. Постійними клієнтами «Срібного лису» були клерки середнього штибу, не дуже успішні біржові брокери, і так званий «офісний планктон», власне, – «витратний матеріал» величезної фабрики з друкування грошей. Заклад був своєрідним притулком для невдах – тут постійно обговорювали банкрутства, темні справи, статки начальників та їхні походеньки із секретарками в обідню перерву.
Зима того року видалася препаскудною – мокрий сніг чергувався зі зливами, місто виглядало брудним, висіли сірі хмари і звідусіль віяло депресією та безвихіддю. Я закінчив свій черговий безплідний робочий день, вимкнув комп’ютер і занурившись у власні думки пішов геть з офісу у бік, звісно ж, «Срібного лиса» пропивати залишки мізерної зарплатні. Мокрий сніг налипав на моє дешеве пальто, куплене ще років шість тому в якомусь комісійному магазині, ноги промокли, що паскудило мій і без того поганий настрій. Я штовхнув двері і невеличкий навісний дзвіночок сповістив відвідувачам «Срібного лису» про поповнення лави невдах. Перейшов залу, всівся на високий стілець і потер руки над барною стійкою…
— Бляха, Максе, ну в тебе і вигляд, – сказав бармен Денис, протираючи склянку білим рушником.
— Та знаю! – роздратовано відповів я. – Життя паскудство.
— Тобі як завжди?
Я вигріб з кишені останні купюри, поклав їх на шинквас і поглянув на бармена.
— Наливай, поки оце все не закінчиться, — мовив я, зняв мокре пальто і кинув його недбало на стілець біля себе.
Денис глипнув на гроші, поставив біля них чарку і потягся за пляшкою коньяку. Перший ковток розігнав по тілу кров і мені стало трохи тепліше. «Ще б зняти цю вологу взувачку з ніг» — подумав я, — хоч, певно, це — не варіант». З другим ковтком алкоголю навколо почали яскравішати фарби і життя вже не було таким кепським, зрештою — все не так безнадійно. Я прикінчив першу порцію і жестом показав барменові налити ще, а сам озирнувся довкола.
Була п’ятниця, народ потрохи стікався до «Срібного лису», розмови ставали гучнішими. Біржовий брокер Петро, постійний клієнт цього бару, вже добре нализався і голосно розповідав двом своїм колегам про власні успіхи, що лишилися в минулому, але й про нову стратегію, що мала неодмінно зробити його багатим, і за секунду вже бідкався та лаяв прокляту кризу, котра так невчасно обвалила весь ринок і залишила його без грошей, сім’ї, будинку, а зрештою – й майбутнього. Коли Петра «несло» і він підвищував голос та розмахував руками, ніби древньогрецький філософ-оратор, бармен голосно кашляв і спопеляв Петра осудливим поглядом. Той пригамовувався, стихав, притискав руку до серця і примирливим жестом просив вибачення за поведінку. Навколо гомоніли люди, а я тихо сидів за стійкою, пив дешевий коньяк і намагався пригадати той момент, коли ж це я припав до чарки? В цьому, до речі, і є найбільш химерна геніальність алкоголю – не можливо помітити той перехід, ту межу після якої ти прокидаєшся одного дня з ярликом почесного алкоголіка. Хоча алкоголіком я себе і не вважав, як в принципі і будь хто з цієї касти.
Особисто я думаю, що це пов’язано з тим, що визнавши себе алкозалежним, ти неминуче стаєш на такий собі шлях порятунку і отримуєш можливість вилікуватись від залежності. Але тільки можливість, бо визнати себе залежним від будь чого ще зовсім не означає вилікуватись. Це зараз я такий мудрий, розмірковую про можливості позбавлення залежності, а тоді я просто напивався та ненавидів все і всіх навкруги, навіть на мить не обдумуючи варіанту, що всі проблеми в мені самому, і винуватцем всіх моїх невдач була лише одна людина – я. Якби ж я тільки зрозумів це трохи раніше! Але вже нема чого скиглити. Вибір зроблено і наслідки не змусять себе довго чекати. Тільки б встигнути…
Мої думки обірвав голос чоловіка. Він підійшов, всівся на стілець ліворуч від мене і голосно сказав: «Бармен! Налий-но мені ще». Я одірвав погляд від чарки і п’яними очима поглянув на нього. Це був високий чолов’яга років п’ятдесяти з сивим волоссям, в пристойному костюмі. Обличчя його було блідим, зі зморшками, коротка зачіска на голові і сива, довга борода. Він був на підпитку, проте виглядав краще, аніж я.
— Привіт! – доброзичливо звернувся до мене чоловік і посміхнувся.
— Здоров, – байдуже відповів я і вихилив залишки коньяку.
— Що п’єш? – він взяв мою склянку, понюхав її і скривився. – Фу! Як таке можна пити?!
— Ось так і можна, – буркнув я.
— Денис, налий йому за мій рахунок.
Бармен забрав мою склянку, поставив на її місце нову, чисту і налив. Той, хто наливає алкоголіку, автоматично переходить у ранг його найкращих друзів, як і той, за чий рахунок наливають. Тому я вже по-дружньому глипнув на сивого чоловіка, посміхнувся і надпив. О, це вже було воно — хороший алкоголь. Мені навіть здалося, що я трохи протверезів.
— Ну як? – чоловік дивився на мене самовдоволено посміхаючись.
– Потужно! – відповів я.
— Я вважаю так: якщо вже вирішив робити щось погане – роби це правильно!
— В якому сенсі? – уточнив я.
– Ну, дивись, — він зробив ковток і запалив цигарку, — якщо вирішив кинутись під машину – обирай хорошу іномарку, маєш намір застрелитись – обирай надійний гвер, а як мусиш впитися до смерті – то впивайся добрим алкоголем.
— Потужна філософія. Проте є нюанси.
— Нюанси? – він з цікавістю подивився на мене.
— У хорошої іномарки – хороші гальма… Через те я би краще обрав авто масивне – якийсь КРАЗ чи БЕЛАЗ, або КАМАЗ. Власне, щось що закінчується на «аз». Там гальмівний шлях більший…
— Цікаво.
— Якщо ми говоримо саме про самогубство, а не про показуху прищавого підлітка, то вибір способу залежить не від краси, а від результату. Важлива ефективність методи.
— Саша!
— Макс, – відповів я і ми потисли один одному руку.
— Чим заробляєш на випивку, Максе?
— Пишу.
— Судячи з того, що було в твоїй склянці, писака з тебе кепський. – Саша зайшовся реготом.
— Дуже смішно, – ображено відповів я і випив.
— Вибач, друже, я не кпинив, – він дружелюбно торкнувся мого плеча. – Митець завжди недооцінений. От, що я мав на увазі.
— Це точно, – похмуро погодився я і дістав пачку цигарок з кишені мокрого пальто.
– Ну а ви, Олександре, чим заробляєте на таку достойну випивку?
— Я на пенсії, шановний.
— Яка ще пенсія? Тобі років п’ятдесят, не більше. Чи ти з правоохоронних органів?
— Ну… — Саша доскіпливо глянув на мене і примружився.
— Шпигун? – я подивився йому в очі.
— Та ні! – він зареготав і закашлявся. Це був не просто кашель курця зі стажем, все вказувало на проблеми з легенями. – Я лікар, хірург. У минулому. На пенсії за станом здоров’я. Розумієш?
— Тепер розумію.
— Ага, розумієш. Куди там, – він тяжко зітхнув, допив залишки пійла і показав бармену на порожню склянку…
Ми чаркувалися з моїм новим знайомим пристойниим алкоголем за дружньою бесідою. Виявилося, раніше Олександр був знаменитим дитячим хірургом. На стіні його великого кабінету вже бракувало місця для грамот і подяк. Він врятував тисячі дитячих життів, мав патенти на новітні методи в хірургії і ще купа всякого визначного і надважливого для медицини. Я захоплювався його розповіддю і не міг зрозуміти – що в цій забігайлівці робить людина з таким життєвим надбанням, таким статусом і, певно ж, солідною пенсією? Проте цю думку я тримав потай. Адже Олександр щедро пригощав, і слухати його байки було не такою вже й великою платнею за дармову гостину.
— Я тоді оперував… Нічого складного, все йшло як по маслу, – перехилив чергову порцію Саша, розповідаючи. – Пам’ятаю тільки, як у скронях почало тиснути і різкий біль, ніби удар у потилицю… Очуняв у палаті.
— Під час операції втратив свідомість?
— Клятий рак… – він гримнув кулаком об стіл. На нас невдоволено поглянув бармен. – Перепрошую! – гукнув йому Саша.
— Рак?
— Легені… Докурився… Розумієш, з цією роботою мусив якось стрес знімати. Цигарки – один із варіантів. Не єдиний звичайно, але…
— Ця гидота повільно нас вбиває, – я смачно затягнувся димом.
— До речі, кисень, яким ми дихаємо, нас теж повільно вбиває.
— Все має ціну. Життя також, – підсумував я.
— Це правда. Все має ціну.
— То ти б, може, облишив палити, друже.
— А який сенс? – обурився Саша. – Тим більше, що я вже знайшов вихід.
— Вирішив прикінчити себе алкоголем?
— Ні, — посміхнувся він і знову закашлявся, — я планую ще пожити.
— Хімія?
— Та до біса ту хімію! Довбана лотерея з квитком за купу грошей! – Саша хильнув ще. – Є спосіб. Він не зовсім традиційний, але дієвий.
— О! Здогадуюсь! До шептухи підеш, будеш молитися і виливати недугу яйцем!
— Ха! – він торкнувся мого плеча. – Не сміши, бо знову почну кашляти і задихатися! Шептухи з їхніми молитвами тут абсолютно ні до чого.
— Зрештою, життя твоє, Саша. Поза всім бажаю тобі успіху! – я підняв до нього келих і випив.
— Дякую друже. Наступного разу вже не буду кашляти, от побачиш!
— Дай Бог! – я недоречно гикнув, і це було ознакою, що перебрав мірку. – Перепрошую, треба в кльозет…
Коли я повернувся, Сашка за стійкою не було. Бармен сказав, що мій новий приятель пішов поспіхом, відколи я зник за дверима вбиральні. Черговий напад гикавки свідчив – пора й мені додому. Я важко вбирав пальто, забрав рештки грошей з барної стійки, попрощався з Денисом і вийшов на вулицю. З неба повільно падав лапатий сніг, вуличні ліхтарі освітлювали мій шлях, я рухався на автопілоті. Ноги запліталися, я час від часу зупинявся, аби сфокусувати зір і не збитися з маршруту. Я був п’яний як чіп. Єдине, про що думав – якого біса ця дорога додому ніяк не закінчується?! І чого це раптом на вулиці йде такий красивий лапатий сніг? Де дощ? Де болото під ногами і сльота? «Що за фігня?!» — гарикнув я на все горло. «Та закрийся там! Алкоголік довбаний!» — відповіли мені з якогось вікна.
2. Я сидів і понуро дивився в монітор. Черговий робочий день. Він був такий самий як і дні проминулого тижня, як і місяць тому – одне й те саме, кожного дня. Офісна кава – це якесь знущання: вода чорного кольору з незрозумілим смаком. Єдине що рятувало – декілька грамів коньяку, який я проносив у невеличкій флязі. Сморід того пійла, яке тут називали кавою, добре маскував аромат алкоголю, хоч якась користь. Я намагався збагнути, що такого б написати, аби підвищити продажі тостерів. Ну, трясця його матері! Ну, що написати хорошого про тостер? Може: «Наш тостер жарить як треба!». Фу, вульгарно. Маячня якась. А, може, так: «Наш тостер віджарить…». О, господи, мене заносить…
«Може, я і справді дешевий писака, як сказав Саша…» — подумав я. Судячи з того, що мої новели та оповідання ніде не брали до друку, він, схоже, має рацію. Зізнаюся, я не тільки писав рекламні статті. У вільний час намагався писати художні твори, які, як на мене, мали б досить непогано «зайти» читачеві і принести мені пристойні гроші. Але ніщо не друкувалося. Від видавництв або не було жодної відповіді, або у папці «вхідні» я знаходив листи з відмовами, написаними буквально одним реченням. І з кожною наступною відмовою мій творчий запал згасав. Здається, якраз після одної з відмов я і почав пити, вже не пам’ятаю.
«Митець завжди недооцінений» — раптом пригадав я слова Олександра зі «Срібного лису». Цікаво, як він там? Від нашого знайомства минуло близько місяця і я жодного разу більше не бачив його за тим шинквасом. Чи поборов він хворобу? А, може, вже годує, прости Господи, черв’яків на цвинтарі… З такими думками сплив залишок робочого дня. Я так і не спромігся на щось путнє про тостери.
Купюри на барній стійці, склянка дешевого коньяку, сигаретний дим – звичний антураж писаки-невдахи, яким я, власне, був. З кожним наступним ковтком алкоголю я зголошувався на незавидний статус у суспільстві. Ну, то й до біса це все! Якщо мене не прикінчать сигарети, то за справу візьметься цироз… Плювати! Не розумію, яким чином люди стають успішними, купують будинки і машини, літають на Багами і купаються в теплих морях? А, можливо, все це фікція? Можливо, це лише яскрава картинка, яку нам впарюють, домагаючись працездатності, нав’язуючи таким чином певну мету, ба навіть мрію про щасливе майбутнє. А насправді ми як білка в колесі – біжимо на одному місці, допоки не впадемо знесилені і нас замінять іншими, бо «show must go on», з тобою чи без тебе.
«Ви тільки погляньте! Це ж той невизнаний митець!» — почув знайомий голос. Я обернувся, тримаючи цигарку в зубах. Біля мене стояв Саша. Той самий, але… інший – його волосся і борода не позбулися сивини, ніде не поділося павутиння зморшок на чолі, але шкіра вже мала здоровий відтінок. Найбільше, що вражало – його очі – вони ясніли, погляд був сповнений життя.
— Саша?! – обережно і здивовано мовив я, мало не впустивши цигарку з рота.
— Ну, а як же! – голосно відповів він і рішуче вирвав недопалок із моїх вуст. – Ця гидота тебе згубить, – він загасив цигарку в попільничці і сів біля мене.
— Нічого не розумію…
— Друже, я ж тобі казав, що наступного разу позбудусь кашлю. Я, до речі, не тільки кашлю позбувся…
— І як ти це зробив?
— Ти знову п’єш цю гидоту? – він посунув геть мою склянку і покликав бармена. Той приніс пляшку дорогого бурбону і чисту посуду. – Я кинув палити, що і тобі раджу.
Саша сам відкрив пляшку і розлив питво. Ми випили. Я продовжував захоплено його розглядати. Він посміхався. І по недовгій паузі сказав:
— Ну гаразд. Пам’ятаєш, я говорив тобі, що знайшов спосіб?
— Пам’ятаю.
— І я казав, що він не зовсім традиційний.
— Казав.
— Тепер ти мені скажи – ти людина релігійна?
— В якому сенсі?
— Ой, Макс, включи мізки! – він налив ще і випив.
— Не розумію.
— Добре. Слухай мене уважно. Ти ще пишеш?
— Ну… Працюю…
— Я не про роботу запитую! Оповідання пишеш?
— Вже ні. Кинув я це діло…
— А якби тобі за твою творчість добре платили? Якби тебе визнали за письменника?
— О! Ну, то писав би далі…
— Добре! – він знову налив і підняв склянку.
– За тебе!
— За тебе.
Ми випили ще, потім ще. Олександрові баньки світилися радістю, він був збуджений, схожий чимось на наркушу під час ломки.
— В центрі міста, — трохи врівноважившись, таємниче заговорив він, — є готель «Кардинал», величавий такий, представницький, де постійно зупиняються усілякі дипломати, зірки шоу-бізнесу та решта вершків суспільства, – Саша на хвильку замовк і уважно подивився на мене, я кивнув, і він продовжив, — у тому готелі є бар-ресторан. Підеш туди, замовиш собі щось, хоч би й каву або склянку води, і чекай.
— Чого чекати?
— Не чого, а кого! – він посміхнувся і ми знову випили. – Він сам тебе знайде. Чи вона.
— Не зрозумів.
— А тобі й не конче розуміти. Поки що. Ти головне зроби як я тобі сказав. Тільки не зволікай, я не знаю скільки ще часу він там буде.
— Хто? – я здивовано дивився на Сашу і намагався втямити — він п’яний чи «з’їхав з рейок».
— Максе, ти все побачиш сам і все зрозумієш. У мене просто нема часу тобі пояснювати. Час – це найдорогоцінніше, що у нас є. – Саша підвівся, допив зі склянки, кинув на стійку кілька купюр, поплескав мене по спині і попрямував до виходу. Відчинив двері, обернувся і перш, ніж зникнути гукнув: «Не зволікай!»
Переді мною стояло півпляшки бурбону, я тримав між пальців незапалену цигарку, а голова пухла від словесних ребусів, зронених Олександром. До чого тут готель? Хто мене має там знайти? Моя запальничка спалахувала й гасла, проте я не наважувався піднести її до цигарки. Врешті, закурив і вирішив напитися…
Наступного дня із жахливим похміллям і головним болем я сидів на робочому місці. Я не міг дивитись на екран монітору, неймовірно боліли очі і тріщала голова. Мене нудило і трясло, немов у пропасниці. Я з огидою згадував учорашній бурбон і сьогоднішній офіс, гамір навколо зводив мене з розуму. Мені просто хотілося піти звідси або померти від серцевого нападу от прямо тут, на цьому незручному стільці. «Може, відпроситись?» — подумав я.
— Ти захворів? – почув я раптом голос начальника. Він з’явився біля мене, ніби нізвідки, мов чорт із табакерки.
— Та щось мені недобре, — я опустив долу мої червоні очі, — напевно, застудився.
— Ага, застудився — напився вчора як свиня! – на весь офіс заволав начальник. – Ти якщо думаєш, що такий унікальний і незамінний, то дуже помиляєшся, голубчику! У мене на твоє місце — ціла черга.
«Голубчик?! Ти з якого століття взагалі, халамиднику?!» — мало не зірвалося у мене з язика… І тієї ж миті я згадав слова Сашка: «Не зволікай!». Я поглянув з-під лоба на лисуватого шефа і подумав: «Та пішло воно все!» Встав, мовчки одягнув пальто і подався геть з офісу, показавши непристойний знак середнім пальцем лисому начальнику.
Перше, що зробив, коли вийшов на вулицю – вдихнув морозного повітря на повні груди. В голові трохи запаморочилось. Я постояв декілька хвилин, вдихаючи повітря з домішками вихлопів і попрямував вулицею на схід. Під ногами приємно порипував сніг. «Білі мухи налетіли…» — пригадав я віршик із дитинства і посміхнувся сам собі.
3. Готель «Кардинал» бовванів у центрі міста на площі з пам’ятниками та фонтаном. Велична п’ятиповерхова будівля у вікторіанському стилі. Величність її пропорційна нелегкій долі – будівля горіла разів зо сім, її відбудовували, реставрували, планували зносити, але власники змінювались як повсть на собаці. В місті ходили чутки, що тут неодноразово помирали люди не своєю смертю, а схильні до самонавіювань переконували, що будівля — місце прокляте, і там живуть привиди. Напевно, з тієї причини кожний новий власник привозив з собою панотця, той кропив святою водою всі кути старої споруди, аби геть спровадити нечисту силу. Але що цікаво — новий власник був першим з-поміж решти, хто в’їхав до хоромів без попів та ікон, і вже зовсім дивина: цілий рік, відколи він тут оселився — готель процвітає! Втім старожили не радять салютувати – все ще попереду. Ну подивимось? Але не втримаюсь і скажу – будівля згодом все-таки згоріла дощенту за загадкових обставин і забрала не одне людське життя…
Я ж тим часом стояв перед хідниками, що вели до масивних дверей «Кардиналу» і, задерши голову, оглядав будівлю, а заразом питав себе: навіщо я сюди прийшов? Дістав із кишені пальто гроші, перерахував. «Аби мені цього хоч на воду стачило», — подумав . Мене зачепив плечем якийсь чоловік із чорним портфелем, що йшов повз. «Перепрошую!» — кинув він, не обертаючись і швидко піднявся сходами. Я попрямував за ним. Двері відчинилися автоматично і я пірнув до холу. Описати словами той шик і розмах, з яким був оздоблений інтер’єр – годі. Єдине, що скажу з певністю – тут не було нічого зайвого. Не затримуючись, я перейшов хол, завернув праворуч і потрапив до ресторану, де всівся на стілець за барною стійкою.
— Доброго дня, пане. Що вам налити? – тоном офіційним, але доброзичливим запитав бармен у чорній камізельці поверх білосніжної сорочки.
— Слухай, друже, — мало не прошепотів я, відчуваючи як від сорому і ніяковості багряніє мій писок, — я тут на декого чекаю. Я не знаю.., у мене ось тут є… – я виклав з кишені на гладку поверхню всі гроші, що мав.
Бармен ковзнув поглядом на моє «злото», дістав склянку з-під стійки, щось налив, добродушно підморгнув мені і пішов до іншого краю протирати келихи. Я понюхав налите до склянки і зробив ковток. Дивно, але там був дуже пристойний чи то віскі чи то бурбон – взагалі на той час у хорошому пійлі я погано орієнтувався. Трохи розігрівшись алкоголем, я оговтався і роззирнувся.
Того обіднього часу в ресторані було напівпорожньо – зайнято кілька столиків, тихо грав легкий джаз, люди спілкувались упівголоса, зрештою, не чути було жодного слова, тільки їхні губи ворушились. Я неквапом оглядав розписані стіни, дорогу люстру, що звисала із високої стелі, аж раптом почув бармена: «На вас чекають».
— Перепрошую?
— На вас чекають, – повторив бармен і показав пальцем углиб зали, де стояли два фотелі з круглим журнальним столиком між ними, а навпроти блискало полум’я в каміні.
«Допивай і тікай звідси!» — промайнуло у моїй голові. І тієї ж миті я відчув, що вона, моя голова, перестала боліти, розум вияснився. Можливо, то вже діяло питво, якого налив мені бармен? А можливо… Я видихнув повітря, як роблять перед випивкою і… попрямував до каміна. З кожним кроком моє тіло наповнювалось незрозумілими відчуттями, якоюсь двоїстістю — з одного боку тривоги, а з іншого –впевненості в себе.
На столику стояла велика кришталева попільничка, в якій диміла сигара, її аромат змішувався з запахом ледь вловимого дров’яного диму, яким потягувало від каміну, заплітаючись у химерне поєднання достатку і затишку. Крісла були обернуті до каміна, через те помітно було тільки руку з келихом. Я обійшов їх і побачив чоловіка, що сидів і дивився на вогонь.
— Ви знали, що ця будівля вже не раз горіла? – сказав він, не відриваючись від полум’я.
— Кажуть, було сім пожеж, – уточнив я.
Чоловік поглянув на мене і запропонував сісти.
— Зручно? — поцікавився він.
– Так, дякую.
— На здоров’я. Посуньте ноги ближче до каміна, щоб просохли. – від тієї його репліки я зніяковів, і він те помітив. – Вибачте, якщо мої слова здалися вам образливими. Я не мав злого наміру. Просто не хочу, аби ви застудилися.
— Не страшно, я не образився.
— От і добре. І повірте, нема чого соромитись дірявого взуття.
— Вони не діряве. – запротестував я.
— А ноги промокли, бо що..? Спітніли? – він подивився на мене з-під лоба і посміхнувся, від чого мені стало якось не пособі. – Ну-ну, шановний, спокійно. Розслабтесь. Більше жодних розмов про взуття і ваші ноги. Згода?
— Згода, – мовив я, спантеличений, бо не розумів, що я тут роблю і чого сюди прийшов? Бажання встати і піти геть починало домінувати.
— І куди ви підете? – раптом сказав чоловік, ніби прочитав мої думки і знову впер погляд на вогонь в каміні.
— Не зрозумів, як ви.., ви що?..
Мене заціпило, бо біля мене раптово з’явився офіціант, поставив склянку з напоєм солом’яного кольору і зник миттєво, як і з’явився.
— Випий, Макс. Зігрійся, – добродушно мовив чоловік.
Я надпив. У скронях почало тиснути, а в очах двоїтися. Я спостерігав за спалахами вогню і намагався сконцентруватись.
— Зараз минеться. Так всі реагують, не переймайся.
— Звідки ви знаєте моє ім’я? – я потроху приходив до тями. — Я багато чого знаю. Зрештою, нема такого запитання, на яке я не мав би відповіді, нема такої сфери людських знань, в якій би я не був достеменно обізнаний, – він обернувся до мене і подивився в очі. – Абсолютно. Буквально.
— Так…
— Зніми пальто.
— Перепрошую.
— Ти дуже часто перепрошуєш. Просто зніми пальто, воно мокре.
Я зняв пальто і повісив на руку офіціантові, який знову виріс, ніби з-під землі.
— Він що, позаду мене стоїть невідступно? – запитав я і глипнув за спинку свого крісла.
— Ні, — чоловік посміхнувся, — вони просто приходять, коли потрібні, така в них робота.
— Якось дивно це все.
— Нічого дивного, – зауважив він. – Все працює справно лише тоді, коли люди знають свої обов’язки і ретельно виконують їх. Дисципліна, дорогий Максе, — запорука успіху.
— Мій друг… Мій знайомий сказав…
— Не важливо хто тобі що сказав і які події передували твоєму сюди візиту, – обірвав він мене. – Головне, що ти тут. Все інше — другорядне і не має значення.
— Ну гаразд, – промовив я. – Ви знаєте моє ім’я, я ж вашого ні.
— Справедливе зауваження! Алан. Алан Норд. Вибач, я не тисну рук.
— Не страшно, я і сам не маю звички без вагомої причини торкатися незнайомих людей. Алан? Що це за ім’я таке?
— Не надто поширене. Принаймні в цих краях.
— Не місцевий.., – не досить чемно зірвалось з моїх вуст.
— Так, не місцевий, – голосно засміявся він. – Ну, а ти аж занадто місцевий. Чи не так, Максе?
— Тут народився, тут і помру.
– Ну, навіщо ж так скептично. Світ величезний.
— Я не знаю яким великим є світ.
— А хотів би дізнатись? – Алан поглянув на мене якимось дивним поглядом і його очі блиснули.
— Бляха, що я тут роблю?! – знову пронизала мене думка, ніби блискавка.
— Ти тут, бо твоє життя – паскудство! – мені здалося, він сказав цю фразу моїм голосом. – Ну то й до біса це все! Якщо мене не прикінчать цигарки, то цироз доб’є, — він справді говорив моїм голосом, навіть не посміхаючись, навіть дивився не на мене, а на багаття.
Я відчув холодок на спині. Мені стало моторошно. І водночас якась потойбічна сила навертала мене до таємничого співрозмовника, мені було цікаво до смерті уздріти чим це все скінчиться. Алан тим часом взяв із попільнички пригаслу сигару, розкурив її і пустив густий дим.
— А тепер до справи. Я знаю, що ти пишеш. І досить не погано, до речі. Я читав.
— Мої твори ніде не публікувались, – єхидно усміхнувшись, зауважив я.
— У мене є зв’язки, — сказав він. – Маю втіху віднаходити нові таланти. Фактично – це і є моя робота, справа всього життя, якщо хочеш. Я даю талантові можливість проявити себе у цьому жорстокому і несправедливому світі.
— У вас власне видавництво?
— Макс, дивись ширше. Талант – це не тільки написання творів.
— Ну, це зрозуміло. Я припускаю…
— Облиш припущення. Опирайся на факти та досвід.
— Де ж його набратися, того досвіду у цій богом забутій місцині?
— Тут я з тобою згідний. Як на мене, ти застряг в цьому місті і не можеш реалізуватись. Тобі б світу побачити!
— У мене до вас питання.
— Чи не щодо Олександра?
— Так. Саме про нього.
— Про те й мова. Правильно різати людей – це також талант. І дуже не справедливо, що хтось вирішив, буцім Олександрові пора на відпочинок.
— Як він вилікувався? То ж був рак, правда?
— Людське тіло лише на перший погляд здається складним. Насправді все просто. Якщо знати першооснову.
— Не розумію. То ви цілитель?
— Ну, можна і так сказати, – посміхнувся Алан. – У мене багато талантів.
Він поглянув на мене, зовсім не дивуючись з мого недоумкуватого виразу, і продовжив:
— Скажи мені, Максе, що найголовніше в житті кожної людини? Як вважаєш?
— Ну… — потягнув я.
— Так, давай домовимося ось про що. Ти, коли хочеш подумати – думай мовчки, перестань «нукати», зітхати. Згода? То якою буде відповідь?
— Саме життя важливе. Сім’я, друзі…
— Зрозуміло. Тоді давай я спитаю інакше. Що в житті неможливо придбати за гроші? Питання насправді дуже просте і всі, починаючи від давньогрецьких філософів до сучасників у соціальній мережі, тим переймаються. То ж?
— Любов… — з придихом ляпнув я, прекрасно розуміючи яким дурнем виглядаю.
— От чесно. Я іноді не втямлю, як могли стати домінуючим видом на цій планеті такі, як ти? Я гуманіст, але коли чую такі відповіді, мені хочеться… — Алан стиснув кулак і закрив очі.
— Може, тоді ви мені відповісте?
— Час.
— Час?!
— Ти вирішив повторювати мої слова? Так, Максе, час. Час не можливо купити за гроші, його не можна прискорити чи зупинити. Йому байдуже на людей, на всю планету. З ним не можливо домовитись, залякати чи змусити до чогось. Йому плювати на все. Він просто існує, втішаючись своєю безкарністю та безсмертям.
— Ну…
— Ще раз «нукнеш» і я спалю тебе в цьому каміні. – тихо сказав Алан.
— Час взагалі поняття відносне, – твердо мовив я.
— О! Ти хто — Ейнштейн? – засміявся він. – Ти б не ліз у ті нетрі, бо в тебе не досить у тому знань, Максе.
— Тут ви праві, фізик з мене кепський.
— Протягом існування людства — маю на увазі тих, котрі вже повилазили з печер і перестало гидити під себе — воно намагалось приборкати час. Безуспішно звичайно, але завзяттю людському можна позаздрити.
— А до чого тут Олександр і його хвороба?
— Ти в дитинстві, десь у рівчаках, пускав паперові кораблики?
— Ні.
— Ох, ти ж бляха, — Алан закотив під лоба очі і зітхнув. – Ну, ти ж митець, письменник, можеш це собі уявити?
— Можу.
— От і уяви, дитина пускає кораблика. Вона знає, ця розумна дитина, що кораблик має доплисти за течією до певної точки. Це шлях кораблика від точки «А» до точки «В». Але, на шляху може впасти гілляка, або хтось купою сміття той потічок загатить, подме сильний вітер, і ще решта всякого непередбачуваного. Кораблик зупиниться, хоча мав би пройти весь шлях.
— І?!
— Я той, хто підніме ту гілляку, чи прибере купу сміття зі шляху корабля, той, хто захистить від рвучких поривів вітру. Я той, хто дасть по вухах мерзотникам, які захочуть відібрати корабель у дитини. В моїй колоді карт завжди є зайвий туз. Я – як та відмичка від будь-яких дверей.
Я уявив собі дитину в червоному дощовику, яка запускає іграшковий кораблик утлим потічком десь в осінньому лісі і радісно біжить за ним. Уявив Алана, він, ніби персональний охоронець, повільно крокує за дитиною та слідкує, аби кораблик плив без перешкод.
— Макс, ти зі мною? – Алан клацнув пальцями, повертаючи мене від моїх думок.
— Так, я тут. Замислився. Гаразд, а яка плата за твої послуги?
— Час.
— Час?!
— Ти знову перепитуєш?! – він поглянув на мене з подивом і роздратуванням.
— Просто ти говориш загадками!
— От скажи, ти знаєш скільки часу в тебе залишилось? Скільки тобі ще жити на цьому світі?
— Цього ніхто не знає.
— А якби знав? Уяви собі, що ти до секунди знаєш час, відведений тобі. Тобі відомий день, час, хвилина твоєї смерті. Секунда в секунду.
— Лячно якось…
— З одного боку так. Але подумай – ти знаєш скільки залишилось часу і можеш ефективно ним скористатись. Зараз ти вийдеш за двері цього готелю і якийсь відморожений мажор дорогою іномаркою зіб’є тебе. І ти лежиш в калюжі крові і думаєш: «Якби ж я тільки знав! Ще стільки всього не встиг…». Але вже пізно.
— Краще вже якийсь КРАЗ, – з посмішкою додав я.
— Так. Гальмівний шлях і все таке.., – продовжив він моїм голосом.
— Як ти це робиш?! – здивовано вигукнув я.
— Я ще й не таке вмію! – посміхнувся Алан. Він затягся сигарою і продовжував. — Я можу дати тобі гарантований час. Залежить від того, що ти попросиш навзаєм. Це можуть бути п’ять, десять, двадцять років.
— То ти обіцяєш здійснення бажань в обмін на роки життя?
— Ні! – Алан рвучко повернув у мій бік голову і я побачив у його погляді гнів. – Обіцянками розкидаються люди. Я ж гарантую виплату, за умовами контракту.
— Це нагадує «Фауста», Алане. Або ж якийсь дешевий фільм жахів з банальною назвою «Контракт з дияволом».
— Нічого спільного, – він знову обернувся до каміна. Вогонь поблискував у його зелених очах. – Люди вважають, що їхня душа чогось варта, навіть більше – безцінна. Ти взагалі знаєш що таке душа? Ти колись бачив її? Торкався, куштував, відчував її на запах? Навіть якщо припустити її існування, що в ній може бути цінного? Бо це частинка Бога? Невже ти насправді вважаєш, що сам Творець відірвав від себе частинку і вклав у ту клітину, яка почала ділитися, допоки не з’явився ти, Макс? Вся ця маячня бере початок із банального марнославства, з гордині, самовпевненої думки, що кожна окрема людина – особлива, неповторна, цінна лише тому, що живе. Скажи мені, чим конкретно ти особливий?
— Я не особливий, – похнюплено буркнув я, і відпив спиртного.
— І це правда. Я шаную людей, які чесно, хоч і з сумом визнають свою звичайність. Шаную тих, хто не підносить себе до рівня якогось божества, що зійшло на грішну землю.
— То які умови?
— Я заберу частину твого часу. Зітру пункт «В» з маршруту і намалюю нову точку призначення, але трохи ближче до початку шляху. Не надто близько, тобі вистачить часу на все, чого ти прагнеш. Плюс до того ти отримаєш ресурс для реалізації своїх задумів. От що я пропоную.
— І скільки років ти забереш? – я ще випив, бо відчував тремор по всьому тілу.
— Цього ти ніколи не дізнаєшся. Та це й не важливо насправді. Що важливо – так це скільки років у тебе залишиться. А це в свою чергу залежить від того, що ти попросиш натомість.
— Я можу попросити все, що завгодно?
— Абсолютно. – Алан поклав сигару в попільничку і подивився на мене як лис на здобич. – Тільки добре подумай, угоду ще не укладено, тож час у тебе є.
— Маю ще одне питання.
— Запитуй, не соромся.
— Припустимо, я погодився. Вийду на вулицю і мене зіб’є авто.
— Ти погано мене слухав, Макс. Будь уважнішим. Я говорив про гарантії, а мої гарантії твердіші за гарантії швейцарського банку. Ти проживеш ті роки, про які ми домовимось. Ні секундою більше, ані на мить менше. Угоду не може скасувати жодна зі сторін, ні ти ні я, чи будь-яка третя особа. Вважай це своєрідним бонусом від фірми. Отже, чого ти хочеш?
Я поглянув на вогонь і задумався…
4. Тарас пройшов крізь двері престижного готелю на узбережжі Середземного моря, швидким кроком перейшов просторий хол і опинився у залі ресторану. При вході його зустрів адміністратор із широкою посмішкою. «Шварцберг. У мене зустріч» — бадьоро вимовив англійською Тарас. Адміністратор зазирнув у книгу, що лежала відкритою на високій стійці, перегорнув сторінку і потрапивши на потрібний запис, промовив чистою англійською: «Прошу за мною, сер». Вони підійшли до столика біля вікна з виглядом на море, за яким сидів чоловік і крутив між пальцями незапалену цигарку. Адміністратор схилився до пана, тихо щось сказав на вухо і, усміхнувшись Тарасові, пішов геть.
— Прошу, шановний, присідайте, – сказав чоловік, не відриваючи погляд від моря.
— Максиме Вікторовичу, я дуже радий познайомитись! – збуджено промовив Тарас і сів. – Знаю, що ви не потискаєте рук незнайомцям…
— Тарас Шварцберг, — зупинив його чоловік, — досить дивне поєднання ім’я та прізвища.
— Мій батько єврей, мати українка. Назвати мене Тарасом — її ідея.
— А мені подобається! – чоловік обернувся до Тараса і простягнув руку.
— Для мене це честь! – трохи зніяковів гість, відповідаючи на дружній потиск.
— Що будете пити, Тарасе? – Макс підняв руку догори і клацнув пальцями.
— Нічого, дякую.
— Ви взагалі не вживаєте?
— Вживаю, але виключно на свята.
— Я теж не пив довгі десять років. Точніше, завтра було би десять років, відколи не п’ю.
Підійшов офіціант. Поставив пляшку «Blue Label», відерце з льодом, дві склянки, і пішов. Макс взяв пляшку, відкоркував, налив собі і Тарасові. Повернувся до вікна, ні до кого не звертаючись, мовив: «До біса все»і випив. Тарас дивився на нього з подивом і не знав як реагувати. Він нічого не придумав ліпшого, ніж дістати крихітний цифровий диктофон з кишені піджака викласти його на стіл.
— Отже, ви – журналіст, Тарасе? – Макс налив собі ще, дістав запальничку і підпалив цигарку.
— Намагаюся ним бути, – уточнив Тарас і посміхнувся.
— І давно намагаєтесь?
— Два роки.
— Подобається? – Макс затягнувся димом, примружив одне око і уважно подивився на співрозмовника.
— Так. Мені подобаються не звичні історії людей.
— Історії людей.., – іронічно повторив Макс і знову подивився у вікно. – Ну, давай поговоримо про історії…
— За всі ці роки, ви жодного разу не давали інтерв’ю. Чому раптом погодились?
– Прийшов той час.
— Максиме Вікторовичу, я вивчав вашу біографію, і скажу чесно, ніколи доти не траплялось стільки таємниць.
— Я людина-загадка, – посміхнувся він.
— Це точно. Згадки про ваше дитинство майже відсутні, хіба офіційні документи, але вони мало що пояснюють. Чому так?
— Моя сім’я, Тарасе, нічим не відрізнялась від сімей середнього класу того часу. Я був звичайною дитиною в звичайній сім’ї — ото і все.
— Можливо. Але ж у вас були друзі, ви так чи інакше контактували з кимось.
— Я був змалку інтровертом. Батько навіть водив мене до лікарів, бо переживав, що зі мною не все гаразд. Один горе-психолог, до речі, взагалі «діагностував» у мене аутизм. – Макс випив і підсумував: — Психологи, бляха.
— Не любите лікарів?
— А хто їх любить? – здивувався Макс. – Я відкрию тобі секрет – ніхто не любить лікарів. Навіть лікарі не люблять лікарів. Ти пам’ятаєш, як мати водила тебе до стоматолога? — Чому ви вирішили, що мене мати водила?
— Бо це завжди робить мати. Бувають, звісно, прецеденти… — І то правда, – погодився Тарас.
— Але! Що ти відчував перед візитом до стоматолога?
— Страх.
— Тобі не здавалося дивним, що нам лячно відвідувати лікарів? Адже йдемо лікуватися. Мета – бути здоровим. Але відчуваємо страх.
— Методи діагностики і лікування, зазвичай, не приємні, болісні.
— Правильно. Нам з дитинства «впарюють»: хочеш бути здоровим – терпи. Тобі зараз погано, життя мерзенне — потерпи, скоро буде добре. Ти страждаєш, живеш в злигоднях – не страшно, от помреш, потрапиш до раю і все буде добре. Нам з дитинства нав’язують страждання — як чесноту. Ми самі собі знецінюємо власне життя і опускаємо до рівня існування, – Макс налив у склянку, а в попільничці загасив цигарку.
— Бар «Срібний лис», — раптово змінив тему Тарас і поклав лікті на стіл, — пам’ятаєте?
— «Срібний лис»… – тихо повторив Макс і захитав головою. – Я тоді напивався як мочеморда. Життя було ганебним… То ось який період тебе цікавить?
— Переважно. Якщо ви не проти, звісно.
— Не проти. Але мушу попередити – історія каламутна.
Макс почав з періоду своєї праці на рекламне бюро. Розповів про зустріч з хірургом Олександром, про візит до «Кардиналу». «Я й досі не годен пригадати його обличчя, — запалюючи чергову цигарку, говорив Макс, — лишень його зелені очі. Вони мені часто сняться. Було в них щось загадкове, диявольське. Алан Норд… Коли я вийшов тоді з «Кардиналу», то був ніби п’яний, хоча випив лише півсклянки, у вухах дзвеніло, погляд блукав – перед очима все пливло, немов у сні. Ледве доплентав додому і впав на ліжко. Мене нудило, снились якісь жахіття. Наступного дня я намагався пригадати події, що трапилися напередодні, але все було, немов за паволокою туману. Я втратив роботу, грошей не лишилось, ані копійки. Коли задзвонив телефон, я сидів на стільці, стискаючи голову руками і з жахом думав: що далі? Я зняв слухавку і безпорадно промовив: «Алло».
— Максим Вікторович? – пролунав милий жіночий голос.
— Так.
— Добридень. Мене звати Тетяна. Телефоную вам з видавництва «Пегас».
— Слухаю.
— Ви надіслали нам свою повість. Пам’ятаєте?
— Ви про ту, яку надіслав півроку тому? – роздратовано поцікавився я.
— Вибачте, Максим Вікторович, ми завалені рукописами по самі вуха. Графомани напосідаються, і нам важко розгледіти зерно у купі полови.
– Ну, нехай. Але від мене що?
— Мені доручено вам повідомити: ухвалено рішення видати вашу книжку, — урочисто пролопотіла Тетяна. – Я скину адресу нашого представництва, там на вас чекатимуть папери на підпис – стандартний контракт для нових наших авторів і, звичайно ж, чек. Ви зможете підійти сьогодні?
— Зможу! – вирвалося в мене автоматично.
— Пречудово! Я попереджу в офісі, що ви підійдете. Скажімо, на 15-ту годину вас влаштує?
— Влаштує, – відповів я і глипнув на годинник, стрілки якого показували тринадцяту.
— Сподіваємося на плідну співпрацю, Максиме Вікторовичу! Гарного вам дня.
— І вам, – я опустив слухавку і сидів якийсь час, мов той бовдур, намагаючись усвідомити, що щойно відбулося?
За кілька годин я стояв на вулиці під офісом, звідки вийшов, тримаючи у руці чек з кругленькою сумою. Дорогою до банку я все ще не міг повірити в його автентичність і збагнув, що нарешті отримав свій перший гонорар лише тоді, коли гроші «впали» на мій рахунок. Стрімголов подався до «Срібного лису», але не за тим, аби випити. Я вже був рішучий «зав’язати». Мені кортіло побачити Олександра і розповісти йому неймовірну історію свого вчорашнього візиту до «Кардиналу», про знайомство із загадковим Аланом. Все вийшло! Саме так, як він і казав! Можливо навіть краще! Я зупинився біля крамниці з великим склом, за яким на манекені милувало око добротне чорне пальто. Я зайшов, купив пальто, нову сорочку, добрі штани і якісне шкіряне взуття. Розплатився карткою, зірвав з обновок усі цінники і вийшов звідти франтом. Я йшов вулицею, вдихав чисте морозне повітря і радів життю, усвідомлюючи усе більше – яка ж то гарна штука! За вхідними дверима «Срібного лиса» я рішучим кроком підійшов до бару.
— Макс? – здивовано поглянув на мене бармен. – Добре виглядаєш.
— Дякую, Денис.
— Тобі як завжди?
— Ні. Я Сашка шукаю.
— Кого?
– Ну, Сашка. Ми з ним на цьому місці, ось тут випивали. Пам’ятаєш?
— А! Той. Не було його.
— Та бляха! Ладно, піду я. Бувай!
— Бувай, – байдуже кинув бармен і заходився протирати стійку.
На вулиці я подумав, що Олександра знайду завтра, а сьогодні маю ще вирішити питання з житлом. Набридло мешкати в одній квартирі зі студентами. Тож, не вагаючись, я рушив до рієлторської контори, аби підшукати пристойне помешкання»
5. «Я знайшов Олександра за кілька днів, – Макс долив віскі і запалив нову цигарку. — Він продовжував рятувати дитячі життя у місцевій лікарні. Коли я сидів під його кабінетом і очікував на зустріч, він якраз оперував і ось-ось мав закінчити.
— Макс! Мій друг-писака! – почув я радісний голос Олександра. Він, у хірургічному костюмі, ішов мені назустріч з розпростертими руками.
— Саша! – радісно вигукнув я.
Ми обнялися, ніби близькі приятелі і Саша запросив до кабінету.
— Ну розповідай! – він жестом показав на стілець, а сам всівся у шкіряне крісло навпроти, дістаючи із шафки пляшку коньяку.
— Дякую, друже, – закивав я. – Не буду. Я вже не п’ю.
— Письменник, що не п’є? – здивувався він. – Це щось нове.
— Сам не розумію. «Відрізало» раптом.
— Слухай, гарне пальто! – завважив Олександр. – Сподіваюсь, ти душу не за пальто продав?
— Душу?
– Ну, цей… — після недовгої паузи він роблено усміхнувся. – Ну, вираз такий. Ти ж письменник, бляха, Максе!
— А-а-а, ти в цьому сенсі. Та прикупився, бач, трохи. Пора було оновлювати гардероб.
— Звісно! Сто відсотків! – погодився він і налив собі коньяк. – Точно не будеш?
— Ні, дякую, – відповів я твердо. – Послухай, маю тебе щось поспитати…
— Запитуй! – Саша випив і поставив склянку на стіл.
— Що там взагалі відбулося?
— Де?
— В «Кардиналі».
— Ну… — зробив великі, круглі очі Сашко, — мене з тобою там не було. Тобі видніше.
— Ти прекрасно розумієш про що я…
Мої слова обірвав телефонний дзвінок. Я декілька хвилин говорив з редактором чергового видавництва, які щодня тепер мене атакували, запрошуючи на перемовини з приводу видання моїх книжок.
— Вибач. Про що я?
— Бачу, друже, справи твої йдуть угору, – Саша посміхнувся і випив.
— Як не дивно, але так, справи пішли вгору.
— Ти пишеш?
— Як навіжений. Іноді сиджу по декілька діб без сну і пишу. – Ну, ти не перенапружуйся дуже. Я тобі як лікар кажу – сон дуже важливий.
— Візьму до уваги. То як щодо «Кардиналу»?
— Максе, – він якось безпорадно подивився на мене, – послухай, твоє життя налагоджується. Те, про що ти домовлявся в «Кардиналі», стосується тільки тебе! Затямив? — Звідки ти його знаєш?
— Кого?
— Алана.
— Якого в біса Алана?
— Знущаєшся? – обурився я.
— Максе, я не говорив ні з яким Аланом. Скидається на те, що ми спілкувались з різними людьми.
— Скільки він тобі дав? – я прискіпливо поглянув на Олександра.
— Сім, – відповів Саша, налив і випив. – Сім років. А тобі?
— Десять, – я засовався на стільця і потягнувся до кишені за цигарками.
В кабінеті запанувала тривожна тиша. Олександр не відривав погляду від склянки з коньяком, де мерехтіли промінчики світла, а я дивився у вікно і пускав дим ніздрями. Десь у глибині мого єства вже здіймався розпач, ніби пасма густого туману.
— Так, Максе, не ображайся, але мені треба працювати. – порушив тягучу паузу Саша.
— Так, звісно, – я затоптав у попільничці цигарку і підвівся. — Ти заходь, не пропадай, – він подав мені руку.
— Буду на зв’язку. Тут, до речі, мій номер телефону, — я дістав із внутрішньої кишені візитівку, — ти телефонуй раптом щось.
— Обов’язково! – радісно пообіцяв Саша, ми потисли руки і я вийшов з кабінету.
Відтоді я не бачив Олександра майже два роки…»
— Одну хвилинку! – обірвав Максову розповідь молодий журналіст, вимкнув диктофон і поглянув на нього з недовірою. – Угода? Сім років? Максим Вікторович, я вас поважаю, але це все нагадує, даруйте, якийсь дешевий фільм жахів.
— Я ж попередив одразу, що моя історія дуже каламутна. – Макс затягнувся димом і посміхнувся.
— Але ж не банальна! – обурився Тарас.
— Ой вей! – Макс закотив під лоба очі, випив і замилувався морем за вікном.
Зима в цих краях без снігу, але прохолодна. Сезон дощів закінчився, сонце приємно припікало і відблискувало променями на одному з найсолоніших морів на планеті. Це був четвертий візит Макса до «землі обітованої». Перший раз він приїхав сюди на зйомки фільму, що знімали за його книгою, як консультант сценарію. Фільм, до речі, вийшов препоганий, зокрема через недолугу адаптацію та відверту бездарність головного режисера. Після провалу стрічки в прокаті Макс твердо вирішив, що надалі сам екранізуватиме свої романи. Це принесло йому світову славу як режисера, а згодом і продюсера.
— Ти знав, що в шоу-бізнесі, зокрема у кінопрокаті, обертається грошви більше, ніж у нафтовому бізнесі? – після мовчанки, що затягнулася, спитав Макс. – Це пов’язано з одвічним прагненням людей до видовищ. До хліба і видовищ! Римляни знали толк у маніпулюванні натовпом. Знаєш, що згубило Римську імперію? Демократія. Народ був не готовий до відповідальності за цілу імперію. Простіше віддати кермо влади одній людині, нехай навіть тирану якомусь, але знати з кого потім запитати через невдачі. Коли ти робиш вибір – ти несеш відповідальність за його наслідки… В «Кардиналі» багато хто зробив свій вибір. В залах того проклятого готелю люди заставлялися життям, обмінюючи його на славу, гроші… Ми продавали душі за безцінь…
Тарас взяв склянку і теж трохи надпив. Він поглянув на море і вже без недовіри та сарказму, ніби сам до себе промовив:
— Якось все це занадто…
— Чому? – відгукнувся на те Макс. – Почитай фольклор, у всіх казках, в релігіях є персонажі, що виконують бажання. Демони, джини, довбана золота рибка – проси, чого забажаєш. Але завжди є певні умови, за все є платня. Не можна просто взяти і отримати щось задарма. Так не буває навіть у казках.
— А як скріплюється угода? Ви підпис кров’ю ставили?
— Та, ну, перестань! – Макс засміявся. – Контракт усний, достатньо згоди після обумовленого, на що, власне, обмінюються роки. Принаймі так було зі мною, не знаю, як у інших.
Двоє співрозмовників знову умовкли. Вони сиділи, обернувшись до вікна, дивились на море і думали кожен про своє. Макс курив, а Тарас тримав у руках склянку і не наважувався одним духом перехилити віскі, хоча й мав таке бажання. Натомість він пригадував своє навчання на факультеті журналістики та лекції з історії літератури, зокрема фольклор народів світу.
6. Був пообідній час, тож Макс запропонував перекусити. Вони зробили замовлення, трохи випили і розпочали трапезу.
— Ви так і не одружилися? – дожовуючи салат поцікавився Тарас.
— Мало не одружився, – відповів Макс і відрізав добре просмажений шмат стейка.
— А що трапилось? Бо я не дуже довіряю тому, що писали тоді в пресі.
— Ха! Знаєш кухню зсередини! – бадьоро мовив Макс і запив стейк ковтком прохолодної «Кока-кoли».
– Ну, можна і так сказати, – усміхнувшись, відповів Тарас і посунув від себе порожню тарілку.
— Нам тоді потрібно було відзняти дубль для стрічки. Ми були в Шотландії. Чудова країна! Краєвиди – казкові, якраз те, що було мені потрібно. Знімали сцену, де головний герой стоїть на краю прірви, не дуже глибокої, але якщо впав – готуй заповіт. На головну роль ми відібрали зірку, світового, бляха, масштабу. Зарозумілий падлюка! Я його одразу незлюбив – занадто високої думки про себе. Отож, він стоїть над прірвою і читає монолог. І цьому баранові чомусь здалося, що було б добре, якби його персонаж ще й сльози пускав та схлипував. Він мене так рознервував, що я встав і пішов сам той монолог читати, показати йому… Врешті, режисер тут я! Фільм — мій! Я прочитав монолог, зірвав овації всієї знімальної групи, і коли повертався, аби, зрештою, сказати все, що я про ту «зірку» думаю, оступився… Я полетів на дно урвища, попутно чіпляючи за каміння своїми ребрами, черепом, ногами і руками… Коли отямився, виявилось – зламано пару ребер, купа синців, подряпин, але нічого серйозного. Я мав там померти. Стовідсотково мав віддати Богові душу! Чи кому я її там зараз винен? Але – ні! Я був живий, і вже наступного дня продовжував зйомки. Того «зіркового» ідійота я звільнив і взяв на його місце іншого, маловідомого актора. Ну, нині він уже відомий, хороші гонорари має. Талант!
— Максим Вікторович…
— Слухай, облиш цей офіціоз! Давай просто – Макс.
— Гаразд, Максе, а до чого тут одруження?
— А-а-а! Ну, то я тоді пригадав слова Алана про гарантовані роки життя. «Угоду не може скасувати жодна зі сторін, ні ти ні я, чи третя особа». Під «третьою особою», виявляється, він мав на увазі саму смерть.
— Та ну!
— Я перевіряв.
— Яким чином?
— Два пістолети — дали осічку… Коли я спробував кинутись під поїзд – мене збила з ніг жінка, що проходила поруч, сильна така панянка, заломала мені руку і притисла до землі. Виявилось, вона кікбоксингом займається. Словом, я просто сміявся над смертю, відтоді ні разу не захворів.
— А одруження тут до чого? – знову перепитав Тарас.
— Та кікбоксерка і мала стати мені за дружину. Але, скажи, яка жінка, при здоровому глузді, вийде заміж за ідіота, який чи не щодня намагається себе вбити? – Макс з подивом поглянув на Тараса. – До того ж, замість жити, приділяти увагу жінці, яка постійно була поруч і зносила всі мої «закидоси», я захопився пошуками Алана, хоча він мене попереджав.
— Про що?
— Тоді, в «Кардиналі», я підвівся і вже готовий був піти, а Алан сказав фразу, якій я не надав особливого значення і зрозумів лиш нещодавно. Він сказав: «Макс, я дуже рекомендував би тобі не витрачати час на пошуки мене». І що, думаєш, я зробив? Весь вільний час витрачав на його пошуки. Перелопатив силу-силенну літератури про ангелів, демонів, привидів… Дійшов до того, що провів ритуал викликання демона на перехресті. Ідіот! – Макс нервово ухопив пляшку і розлив залишки віскі. – Купу часу втратив на цей ідіотизм! Ще й Саша до вогню підлив оливи.
— Саша?
– А то хто?! За два роки по нашій останній зустрічі задзвонив телефон. Я взяв слухавку, а там його голос. Він городив маячню якусь.
Макс випив, закурив і продовжував:
— Саша був збуджений, не міг виразно в’язати слова. Я тоді навідався до Праги, на презентацію мого роману «Діти, яких ми знали».
— О! Потужна річ! – вигукнув Тарас. – Моя мати ридала, читаючи.
– Е-е, так собі роман, сопливий трохи вийшов, – кинув Макс. – А Олександр молов якісь нісенітниці про Бога, диявола. Волав у слухавку, що спалить «Кардинал» до бісової матері…
— Так то він палій?
– Він, – Макс затягнувся цигаркою і пустив ніздрями дим. – Бідолаха Сашко. Останні п’ять років, які йому лишались, провів у божевільні. Його мали тримати у в’язниці довічно, багато людей тоді згоріли живцем, але визнали неосудним і запроторили до психлікарні. Я його 
попервах навідував, але потім облишив – від того хірурга, якого я знав, нічого не лишилося, він абсолютно втратив розум. Його тримали на потужних заспокійливих, інакше він кидався звіром на всіх з персоналу, хто мав «диявольські зелені очі». Ох, Саша, – хитав головою Макс, – хороший був чолов’яга. І помер за п’ять років, ні секундою більше, ні на мить менше…
— Да-а-а, – задумливо промовив Швацберг.
— Я наважився відвідати його домівку, одразу по тому, як його запроторили до буцегарні. Стіни обмальовані символами, обклеєні вирізками з газет, видертими сторінками книг на релігійну тематику і окультизм. Купа порожніх пляшок, ікони на підвіконнях, по кутках — розп’яття. Тоді я й заприсягся знайти Алана і розібратися у всьому. Ось так я і почав безрозсудно втрачати відведений мені час.
— А що з Олександром сталося?
— Його знайшли у лікарняній палаті з проломленим черепом. Бідолаха бився об кут ліжка…
— Але ж ти казав, що угоду не можливо розірвати!
— У тім то й річ — він вкоротив собі віку рівно через сім років. День в день…
Багряне сонце сідало за обрій. Сутінки повільно опускалися на місто контрастів. Увімкнули вуличні ліхтарі. Люди неквапливо походжали набережною, милуючись призахідним сонцем. Максим підвівся і жестом покликав адміністратора. «Пішли, пройдемось – сказав він Тарасові, — набридло сидіти тут». Адміністратор приніс чорне пальто, ще те, котре він придбав за перший свій гонорар. Десять років по тому воно не згірш пасувало йому і було, ніби нове. Він накинув його на плечі, поправив комір, сховав до кишені запальничку і попрямував до виходу. Тарас поплентався слідом.
7. Вони вийшли на вулицю. Тут починалось нічне життя міста на березі Середземного моря. Вночі, коли спалахують ліхтарі та запалюють вогні – Тель-Авів постає у всій своїй красі. Затишні маленькі закусочні, де подають фалафель з гумусом, контрастно поєднуються з фешенебельними готелями, офісними будівлями та алмазною біржею. Макс озирнувся навсібіч і вдихнув на повні груди вологе повітря.
— Алкоголь і сигарети! – сказав він, поплескав Тараса по спині і голосно додав: – За мною, гой!. За декілька метрів Макс пірнув у якийсь непомітний магазинчик і повернувся, тримаючи пачку цигарок та невеличкий дерев’яний короб із сигарами. Він урочисто вручив їх Тарасові і знову зник за скляними дверима бару навпроти. Звідти повернувся за декілька хвилин з пляшкою «Blue Label».
— Люблю я цих людей! – голосно і весело гукнув він, схопив Тараса попід руку і повів через дорогу в напрямку пляжу, де-не-де освітлюваному ліхтарями. Вони ступали по вологому піску, який просочувався у взуття і вже дражливо рипів між пальцями. Макс раптом зупинився, зняв черевики, шкарпетки і пожбурнув їх собі за спину.
— Набридло! – роздратовано видихнув і подивився на Тараса, — знімай їх до біса!
Тарас зробив те саме, тільки не пожбурив черевики, а взяв їх у руку і пішов за Максом. Вони спинились за декілька кроків від моря. Макс всівся на пісок, відкоркував пляшку. Відпив, простягнув її Тарасові.
— Останній день! – промовив Макс і дістав з коробки сигару.
— Ах, ти ж бляха! – вигукнув Тарас. – Я диктофон на столі забув!
— Не переживай. Його тобі повернуть. Тим більше який тобі з нього толк?
– Про що ти?
— Ти ж його не увімкнув! – зареготав Макс.
— Та твою ж дивізію… — Тарас пригадав, що й справді забув увімкнути диктофон по якійсь паузі.
— Ех ти, журналіст! – реготав Макс. – Нічого, напишеш по пам’яті.
— От я імбецил безголовий! – не міг вгамуватися Тарас.
— Не переймайся. Ще молодий, пам’ять хороша.
Тарас випив з горлечка пляшки і безпорадно поглянув на темне море. Він гарячково намагався пригадати всі деталі з розповіді Макса, аби вони закарбувались в пам’яті. Пішов цілий рік на те, аби домогтись цієї зустрічі, ексклюзивне інтерв’ю з людиною, яка за свою кар’єру не спілкувалася з журналістами жодного разу, уникала камер. А він забув увімкнути диктофон! Тарас сидів похмурий. Макс курив сигару, попивав віскі і дивився в далечінь за обрій, що вже зливався в суцільне чорне мево з морем. Він думав про завтрашній день і з подивом помічав, що не має жодної тривоги чи страху. Він просто насолоджувався хорошою випивкою, в якій відмовляв собі майже десятиліття, жадібно дихав прохолодним морським повітрям, п’янів від гіркого присмаку сигари. Думав про роки, що промайнули так швидко. А ще десять років тому йому здавалося, що попереду безмежне життя. Десять років – купа часу…
— То що буде завтра? – порушив тишу Тарас.
— Я не знаю, – відповів спокійно Макс. – По всьому — ти почуєш про смерть видатної людини, – він знову зареготав. – На похорон збереться багато люду, більшість з яких я навіть не знаю. Всі розповідатимуть яким я був чудовим, талановитим, щедрим, скільком талантам дав путівку в життя, ну, і решта усілякого лицемірного лайна.
— Але ж ти справді зробив за життя багато.
— Зробив? Що я зробив? Написав декілька книг, зняв кілька фільмів. От і все. А чи можна з певненістю сказати, що все це – мій здобуток, мій талант? А чи не є то наслідком угоди?
— А що ти попросив?
— Не важливо! – Макс одпив добру порцію алкоголю. – Це все не важливо тепер. ВІН сам знає, чого ти хочеш і чого прагнеш найбільше. Думаю мені просто пощастило сказати правильні слова. Або він спонукав мене до них. Він дуже давно ходить цим світом. Клятий колекціонер душ. Думаю, він зіграв важливу роль в історії людства. Уяви собі, якщо я з його 
допомогою перетворився з алкоголіка на того, ким став, то скільки ще таких користувались з його послуг? Скільки крові пролито, скільки життів загублено з примхи однієї людини?! Проте, можливо, саме йому завдячуємо, маючи технічний прогрес, наукові відкриття… Мистецтво… Але якщо це так — то чого ж варта, власне, людина? Хто ми без сторонньої помочі? Виводок мавп?
— Мені хочеться вірити, що нас усіх сотворив Бог, – сказав Тарас і погляну на зорі, які яскраво над ними мерехтіли.
— Якщо ми – найкраще, на що спромігся Бог, то я аніскільки не вражений.
— Думаю, людство ще багато чого не розуміє. Але мусимо стати досконалішими.
— Якщо доти не повбиваємо один одного, – зауважив Макс іронічно. — Хороший ти хлопець, Тарасе. Гадаю, все у тебе буде добре, головне — тримайся подалі від тих, хто багато обіцяє.
Макс віддав пляшку Тарасові, поклав до кишені цигарки з запальничкою і підвівся.
— Ну, все, мені час рушати. Тобі зі мною не можна, точніше, не варто. Я не знаю, де ти зупинився, але на тебе в готелі, де ми зустрілись, чекає номер. Переночуєш там, або тут. Де забажає – це твоє справа. Адміністратор передасть тобі пакунок, в ньому для тебе чек і мій останній рукопис. Роби з ним, що завгодно, мені вже байдуже. – Макс поглянув на ноги. – О!, ще треба десь взуття придбати! Ну, бувай, Тарасе Швацберг. До чого ж дивне поєднання!
Тарас підвівся. Вони потисли один одному руку і Макс пішов. Молодий журналіст залишився з недопитою пляшкою віскі на пляжі Тель-Авіва. Він стояв і сумно дивився як постать одного з найвиразніших митців сучасності, одягнена у пальто десятирічної давності, поволі віддалялася назустріч неминучій долі.
8. Макс неквапливо йшов вузькими вулицями Єрусалиму, акуратно ступаючи на бруківку, відполіровану підошвами прочан і туристів з усього світу. Навколо гомоніли люди, торговці пропонували купити свічку та хамси, тицяли до рук освячені розп’яття і червоні стрічки від «навроку». Пахло ладаном, воском та шкірою. Він проминув декілька вулиць, звернув праворуч і вийшов на площу проти храму Гробу Господнього. Тут як зазвичай було велелюдно. Туристи по черзі торкалися колони, з якої, якщо вірити легендам, щороку сходить благодатний вогонь. Піднявши комір пальто, Макс перейшов площу і увійшов до храму. Прочан було не багато. Макс не раз тут бував. Він рушив до місця, де під склом підсвічувались розкопки старовини. Щось було в тому місці таке, що змушувало його годинами стояти і дивитись на шматок каменя під склом. Він минув Гроб Господній і там, де служили католицьку месу, спустився сходами до низу і завмер перед скляною вітриною.
— Не очікував, що за ці роки ти станеш віруючим, – почув Макс позаду.
— У що я вірю – не твій клопіт, – спокійно відповів, обертаючись до чоловіка з яскравими зеленими очима, які ввижались Максові у снах усі ці роки.
— Цікаве місце ти обрав, – мовив Алан, розглядаючи стіни храму.
— Я знав, що ти оціниш.
— Оцінив, Максе, – він схвально хитнув головою. – Давно я тут не був.
Алан повернувся і повільно піднявся сходами нагору. Макс пішов за ним. Алан, як на похоронах, був вбраний у чорний костюм. З нагрудної кишені стримів кінчик червоної хустинки. Коли вони проходили повз Гроб Господній, він повернув у той бік голову і посміхнувся, ніби давньому знайомому.
— Ти встиг звершити все, чого волів, Максе? – запитав Алан.
— Встигнути всього неможливо. На це не вистачить століть, – відповів Макс, не відриваючи погляду від куполу над кувуклією.
— Таки зрозумів! – посміхнувся Алан.
— Не важливо скільки часу в тебе залишилось. Ти все одно не встигнеш. Ти знаєш, я стільки часу втратив на твої пошуки.
— А я тебе попереджав!
— А ти мене попереджав, – погодився Макс, зітхаючи. – І Сашка попереджав.
— Так. І його теж попереджав!
Вони стояли на хідниках храму і Макс запитав Алана, дивлячись на колону: «Звідти і правда сходить вогонь?». На те він посміхнувся і загадково промовчав.
— Далі ти підеш сам, – сказав Алан. – Я хочу ще побути тут. – Гаразд, – відповів Макс, зробив кілька кроків і спинився. Обернувся, поглянув на Алана. Той подивився на нього, чемно кивнув і зник у храмі. Макс сів на сходинку, закурив. Сонце осяяло невелику площу біля однієї з найбільших святинь Землі, де метушилися туристи і прочани…
… Повз бездиханне тіло митця, що сидів, схилившись до стіни — умиротворено, із тліючою цигаркою в руці — проходила група монахинь. Одна із них спинилася і поглянула на нього… яскравими зеленими очима…
Павло Ісаченко
Інші оповідання автора:
Доппельгангер
Солоне пекло
