«Літературна Україна» опитує своїх авторів, як їм ведеться в умовах карантину? Це нині чи не найпопулярніше запитання: чим ви рятуєтеся під час карантину? Моя відповідь, певно, прозвучить найбанальніше: я пишу. Звичайно, агресивна токсична інформація не може не впливати на психіку. Коли помоніторю в інтернеті, як тотальна пандемія завойовує нові й нові країни, то творчий запал таки пригасає.
Але згадуєш, що в тебе немає в запасі ще одного життя, і ти мусиш робити те, що поклав собі за мету, то знову берешся за перервану роботу. Саме для неї довелося перечитати заново чимало тих текстів, котрі читав раніше.
Вже тривалий час пишу четверту мемуарну книжку «З присмеркового дзеркала». Для того, щоб написати есей «Між двох Тютюнників (Олена Черненко)», перечитав і «Вир», і щоденники, листи та спогади Григора Тютюнника, а також спогади і про Григорія, і про Григора. Важливі подробиці про Григорія Михайловича розповів мені Микола Петренко, який коротко (тільки 5 днів!) був сусідом автора «Виру». Бо коли Григорій Михайлович нарешті дочекався свого помешкання і вселився в нього, то йому судилося прожити в ньому тільки 5 днів.
Йому було 41 рік. Він був скалічений на війні. І носив під серцем осколок. На жаль, «Вир» сьогодні зовсім призабутий. А це була дуже чесна книга в час фальшивої соціалістичної романтики та ідеологічно потворної белетристики. Я часто бачився з Оленою Федотівною Черненко (Григорій під час одруження відрадив її брати прізвище Тютюнник, бо «аж надто воно гірке і за ним стільки страждання!»)
Ми з Анатолієм Дімаровим, буваючи в неї в Чорнобаї на Черкащині, де вона доживала віку, заохочували написати спогади. І вона написала книжку про обох Тютюнників у її житті. До речі, суворий різкий і конфліктний навіть і з родичами, Григір незмінно називав братову «сестричкою», «сестрицею». Збереглися його ніжні листи до неї, коли вона овдовіла. Й Олена Федотівна написала таку книжку. Я гордий, що видав її 2001 року.
Нині пишу спогад про, мабуть, найсвітлішослову нашу поетесу Ірину Жиленко. Я полюбив її тексти, ще починаючи із дебютної збірки «Соло на сольфі», в котрій вона озвалася тремтливо 
тихим голосом, який не загубився у тодішньому велеголоссі молодих поетів. Але познайомився з Іриною аж коли почав працювати в «Літературній Україні». Пам’ятаю: стою біля Спілки і до мене підходить Євген Гуцало з молодесенькою дзвінкоголосою дівчиною. Вона щось захоплено йому розповідає, щедро розсипаючи сміх.
Гуцало й сам був зросту нижче середнього, а його супутниця мало не на голову нижча за нього. Євген сказав: «Михайле, я дуже хочу, щоб Ірина стала героїнею твого критичного роману!..» І назвав супутницю: «Ірина Жиленко». Я не міг повірити: оце дівчисько, схоже на старшокласницю чи студентку, — і є Ірина Жиленко?! А ще з подивом узнав: Жиленко вже й мати. Потім я прочитав, що Ірина на 5 років старша за мене.
«Портативна Жиленко» (так назвав її Василь Симоненко), абсолютно не докладаючи для цього жодних зусиль і не експлуатуючи свої жіночі чари, легко прихиляла симпатії або й закохувала в себе чоловіків. Один мій приятель (збережу його прізвище в таємниці; на жаль, він також уже покійний) кілька десятиліть простраждав за Іриною, в яку був безмежно закоханий. Я згадав його на Ірининих похоронах. Він помер на 10 років раніше за неї…
А далі… А далі – ще писатиму…
Михайло Слабошпицький
