Для того, щоб зрозуміти мотиви російського гауляйтера, слід подивитися на ситуацію очима російського телебачення, а отже обивателя, який зазомбовано в це телебачення втикає. В їхніх очах ситуація на російських кордонах до щему нагадує червень 1941 року, як він зображений у їхніх підручниках. Ворожі сили стоять на їхніх кордонах, капіталістичні країни прагнуть задушити луччій в мірє строй, тому Путін тримає війська напоготові. «Ми мірниє люді, но наш бронєпоєзд стоіт на запасном путі(с)». Тому Росії не потрібен «казус беллі» — у очах расіян вона його вже має апріорі.
Чи готовий Путін напасти?
Так, безперечно. Чи нападе? Тут відповідь значно складніша. Перш за все, такий наступ — дорога в один кінець, пан або пропав, і швидше «пропав», ніж «пан». Тому Путін блефує, грає ризикової, але блеф ще не означає, що у гравця нікчемні карти чи йому не випаде з колоди щось пристойне.
Що робити Україні?
Готуватися усіма можливими способами. Ми опинилися в унікальній ситуації, якої, здається, не мали ще ніколи в історії — нас підтримує практично увесь цивілізований світ. Хтось щиро, хтось прагматично, хтось вимушено, але в очах світу ми сьогодні уособлюємо передовий загін сил Світла перед лицем Мордора. І ми повинні максимально використовувати цей потенціал підтримки. Іронія долі полягає в тому, що головним каталізатором нашого прогресу став Путін. Якраз сьогодні фантастична нагода кілометровими кроками 
рухатися в напрямку Інтермаріуму або ж Міжмор’я — це буде не лише ефективний геополітичний щит, але й болючий історичний підсрачник кремлю у вигляді символічного відтворення польсько-литовсько-української доби в сучасній історії.
Нам потрібні військові союзи, спрямовані на посилення та переозброєння нашої звитяжної, але все ж на сьогодні технологічно відсталої армії. Нам потрібна нова військова доктрина, що з корінням вирве нас із радянщини. В Карабаху ми бачили, як типово радянська доктрина Вірменії вщент програла оновленій і модернізованій армії Азербайджану.
Ми повинні повністю вийти з Мінського процесу — не лише тому, що це зрада, але й тому, що Росія сама з нього вийшла вже давно, порушивши купу записаних в ньому домовленостей.
Нам потрібно змінити власну колективну свідомість. Ми занадто довго жили у війні, не помічаючи її. Тепер нам критично важливо навчитися воювати і перемагати. Це вже відбувається прямо на очах — хто був на наших вишколах «Не панікуй! Готуйся!», той зрозуміє. Люди більше не будуть втікати. Але вони ще й не готові повертати своє. Держава має зрозуміти, що саме люди — наш найбільший шанс перемогти.
І ми таки переможемо, всупереч будь-яким спробам влади здатися під виглядом договорняка. Зберігайте спокій і Україну — це єдина глобальна програма на найближчий час.
Олексій Бик
