Десь на початку грудня обмовився, що чернетка роману «Місяцю, місяцю» про Григора Тютюнника практично готова. Але… дотепер не закінчив упорядкування тієї чернетки. Сподіваюся, що це трапиться ще цього року… Григір не любив багатослівності. Читаю, перечитую (іноді по кілька разів) його листи, спогади про нього. Як багато віри і сподівань було під час навчання у харківському університеті, та й потім, коротким часом на Донбасі, у містечку Артемівськ, де народився його старший син Михайло (також уже покійний, як і дружина Людмила; лише з молодшим сином Василем мені вдалося трохи полистуватися…)
І як поволі, але неухильно, зменшується та енергія, життєва сила і релігійна віра у літературу Григора Тютюнника далі, незважаючи на те, що багатьом здавалося, що він, Григір, — незламний…
Вже майже два роки я намагаюся реконструювати у романі його життя і внутрішній світ. То є дуже важко, не перебільшую. Був час, коли мало не зневірився, здавалось, що роман не напишеться. Але переміг свою малодушність!
Письменницька праця буває схожою на металеві ваги над головою у штангіста. Потрібні надзусилля, щоби ту штангу підняти. І все те не заради моїх амбіцій, навіть не заради Григора, який уже у Високості, із душею, як ниточка, а заради нас усіх, хто ще читає і любить.
Степан Процюк
