Готую книгу про життя-буття письменників у будинку на вулиці Гончара, 52… На стіні приміщення встановлена меморіальна дошка, на якій барельєф (фото) мого товариша (працювали в журналі «Україна») письменника Юрія Хорунжого (1937-2007).
Нагадаю: Юрій Михайлович — автор 16 повістей, низки новел (близько 40) з життя молоді, геологів, на історичну тематику, 5 романів та 70 есеїв-портретів; лауреат літературної премії імені Андрія Головка за найкращу книжку року «Серця міддю не окути».
Отже, вирішив сфотографувати меморіальну дошку для майбутньої книжки, але, як виявилося, зробити це практично не можливо: гілля її закрило.
Маючи номер телефона Юриного сина, Олексія, який і мешкає у батьковій квартирі, сказав йому, що годилося б зрізати гілля, вимити помальовану якимось бовдуром стіну, аби було видно меморіальну дошку і щоби я міг її сфотографувати…
У відповідь почув: «Це ж треба брати стремянку…».
Кажу синові великого батька: «Та певно, що так, і зробити те належиться не мені, а синові».
Через певний час на моєму телефоні з’явилася есемеска: «У Википедии есть фото дошки. Можете там взяти» (оригінал есемески збережено). Саме в такий спосіб син вирішив проблему.
Після лекцій я зайшов до видавництва, що там-таки, на Гончара, 52, попросив швабру і трохи розчистив гілля, аби освітити меморіальну дошку мого товариша.
Дивуюся, син щодня ходить попри батькову меморіальну дошку і йому байдуже, що вона заросла густим гіллям. Хоча поруч така ж меморіальна дошка письменнику, перекладачеві Вілю Григоровичу Гримичу (1925-2016), де і лавиця, і на барельєфі — квіти та підсвітка. А до Юрія Хорунжого не підійти за бур’янами.
Згадалося, як якось Олексій просив: «щось напишіть про батька». І я знову дивувався: син працює в газеті «Робітнича газета», міг би в першу чергу сам надрукувати спогади про батька, як він працював, маловідомі факти про його життя, про друзів-письменників, з якими батько спілкувався. Нарешті упорядкував би книгу спогадів…
Але які там спогади, яка книга, якщо навіть до бур’янів руки не доходять?!
Віктор Жадько
