Культура

Згадуючи діда

Літа мої дитячі минали в селі. Я був слухняний хлопчик. І на все просив дозволу в баби. «Можна мені те робити?» – «Не можна». – «А можна те?» – «Не можна». Поки дідо мене не нарадив: «Ти спочатку зроби, що хочеш, а тоді вже питай. А краще не питай взагалі. Так я чиню».

З того часу моє життя помінялося.
Я зрозумів, що в цьому світі можна робити і можна мати все, якщо не питати дозволу.

До слова, мій дідо Михайло народився в багатодітній селянській родині на Іршавщині. Завдяки рукам і кмітливому розуму набув земель і лугів, мав свій ліс, повні стайні худоби, реманент, коні, якими безплатно орав удовицям.

Малописьменний, став головою села Нижній Шард, радником уряду і членом різних комісій.

У першій хвилі еміграції поїхав до Франції, де в шахті дослужився до десятника і повернувся додому шляхетним «мусьє».

Навіть при комуністах, залишившись ні з чим, давав собі раду, влаштовував дітей, плекав сад-виноград, будував новий дім, читав Псалтир, опікувався храмом, де мав до кінця життя своє почесне місце.

І ні в кого не питав дозволу, що і як чинити. Тільки в Одного: «Якщо хочеш, аби було зроблено, як Бог приказав, роби сам».

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.