Він любив нас, селюків неотесаних. Селюків, які відслужили військо. Дмитро Михайлович Прилюк. До сьої обойми потрафив був і я, хто зна звідки приїхавши до Кийова, та й став спудеєм журфаку КДУ ім. Т.Г. Шевченка. На вступних іспитах зірок з неба не хапав, можна було мене «зарізати» вмент. Але ж – але… Потім довідався, що напроти мого прізвища у вступній відомості була поставлена олівцем цяточка. Себто – «наш». Звісно, Дмитро Михайлович постарався… Я ж бо переміг конкурс «Проба пера», що Прилюк оголосив був у газеті «Молодь України»!
Журфак Прилюка – був неймовірний факультет на тлі тодішнього хахляцько-українського міжсезоння. Я, наприклад, узагалі не знаючи російської мови, міг складати іспити з російської літератури українською мовою, а предмет, скажімо, з «української мови» Марії Устимівні Каранській перескладати шість разів (!), позаяк її колишній чоловік А. Патрус-Карпатський, був мій земляк…
Одне слово, журфак Прилюка тепер не повернеш. Дмитро Михайлович українізацію на факультеті не провадив, але журфак Прилюка від спудеїв до викладачів не давав спокою яко ЦК КПУ, так і КҐБ та їхнім поплічникам (сьої нечисті я особисто зазнав на собі, і потверджу — нечисть ще та!).
Мені вже не двадцять п’ять, я вже знаю де в жінок рот, а де в них що решта. Чоловіки, звісно, не мій сентимент. Але Прилюк (!) і журналюги, які закінчили його журфак.., не всі присмокталися до чоловічого сисунця. Принаймні я, й кого добре знаю, той гидує своїм відображенням. Бридиться! Позаяк справжні чоловіки завжди відшукають те, що в них відсутнє (читаймо «Красу і силу» Володимира Винниченка). Чоловіки могутні, а жінки красиві…
За що я і вдячний Прилюкові, так то те, що прищепив нам, поодиноким журналістам, вміння намацати протилежність. Україна тим і перемогла цапокапих, що, [звісно, не всі], випускники журфаку КДУ ім. Т.Г. Шевченка дотепер упроваджують у життя десять заповідей Миколи Міхновського!
Журфак Прилюка був якраз підготовлений до великих зрушень. Насамперед, просвітлений! І як грянули Чорнобиль, а відтак і Незалежність, випускники київського журфаку [знову ж, не всі] не губилися в роздумуваннях, знали що сказати людям! Освіченість багато важить…
В новому часі випускники журфаку Прилюка мало-помалу відходять у ирій. Моє покоління! Володимир Земляний. Уродженець Січеславщини. Одійшов нещодавно. Чистий, щирий, талановитий мій однокурсник. Лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола (В. Чорновіл, випускник київського журфаку).
Що тут скажеш…
Він, Дмитро Михайлович Прилюк, любив нас, селюків неотесаних. Селюків, які відслужили військо. До сьої обойми потрафив був і я…
Ярослав Орос
P.S.
Красиві люди, врочисті!
Микола Гриценко
Нічого кращого в житті не було, ніж наш журфак і наш курс. А Прилюк-батько і справді любив селюків, за що йому й досі доземний уклін і Царство Небесне.
Валентина Мастєрова
Коли йдеться про Д.М. Прилюка, завжди згадую вступні іспити (1982 рік). На співбесіді після творчого конкурсу гортає мій «недоробок» (бачу – увесь покреслений червоною пастою), каже «Слабенька у вас робота», тоді відкриває вирізки з публікаціями (з десяток переважно «заміток»), додає: «І публікації слабенькі». Зупиняється на одній з них, яка мала заголовок «Мрію стати журналістом», каже: «О, роздзвонив на весь район, що мріє стати журналістом, і повернеться ні з чим?». Після паузи – «Ідіть, складайте іспити!»… І все склалося якнайкраще!
Володимир Богданович
Щасливі були часи і прекрасні люди… Приємно до щему згадати.
Микола Максимець
