Нині багато пишуть про Павла Тичину… Хтось прагне бути обʼєктивним, хтось аж надто критичним… Ніхто не згадує Станіслава Тельнюка — чи не найближчого до Тичини з молодшого покоління і чи не найбільшого нашого тичинознавця… З подачі саме С. Тельнюка мені довелося колись написати для рубрики «Історія одного твору» у «Друзі читача», яку вів Анатолій Погрібний, невеликий шкіц про поему «Похорон друга».
Уже пізніше якось, перечитуючи Тичинин вірш «Партія веде», який врятував йому життя і завдяки публікації на першій сторінці більшовицької «Правди» мовою оригіналу вивів його в радянські класики, я раптом відчув цікавий майже не прихований у глибокому підтексті сарказм.
Спробуйте прочитати цей вірш із сарказмом, комбінуючи нові слова з тих, які використав Тичина у прямому тексті:
«…всі х у я м и будем, будем бить!»
Мене й досі дивує, ЯК це могло залишитися непоміченим для радянської цензури, коли мільйони й десятки мільйонів разів проходило перед її недремними очима, які нещадно карали не тільки тексти, а й авторів за значно мʼякші й делікатніші фрази, слова, натяки…
А з другого боку — як до такого вдався делікатний, інтелігентний Тичина, який перед тим, як зустрітися з Богом написав своє «якщо я десь не оспівав калину, ви, критики, в докорах не спішіть»?
А як цікаво звучить із сарказмом прочитане: «Збільшовиченої ери піонери, піонери…» Я не знаю, чи Тичина свідомо закладав у вірш саркастичну домінанту і чи прочитував свій вірш для себе у такому реґістрі. Мені здається — так, бо він був дуже чутливим до слова, і це проявляється в його поетичній майстерності: «та й поїдем, та й пої… дим-димок від машин…» На останнє, до речі, мою увагу звернув не С. Тельнюк, а Микола Шудря…
… Із тих, що в різні роки були приставлені до П. Тичини я згадую Дмитра Косарика з його звичкою «робити примітки» та Якова (забув його прізвище), який після роботи секретарем при Тичині довго працював у відділі культури «Радянської України», де я з ним і познайомився, і який був повним невігласом у літературно-мистецькій тематиці. Я тоді вже, ще зовсім юний, подумав: і як його Тичина терпів при собі, — і вже з роками зрозумів, що він був приставлений до Тичини.
Володимир Іваненко
