В один час, коли під владними грамотами і фуршетами мій професійний день почав геть затиратися, з’явилося відчуття, що відбувається щось не те. І діється се навіть не з самим днем, а з цілою професією. Моєю. Журналістською. Була якась гіркота від того, що ось все, так класно на рубежі 80-90-х почате, тепер перетворюється на якусь переберію, де маланкуючі змагаються за що завгодно, лише не за честь професії.
Міркую, багато хто з нас у той час розслабився. І в тому, що путін напав на Україну, припустив, що може її перемогти, є і наша, журналістів, вина – не доказали, не достояли, не догавкали, як пси демократії, до кінця. Доздоху.
І тому навіть тепер олігархічна журналістика, яку мріяли поховати законом про олігархів, вона ж нікуди не ділася. Вона у телемарафоні в столиці, у студійках та газетках місцевих медіабарончиків, які точно знають, що мусять з найменшими для себе втратами оцю грозу пережити, серед іншого, й завдяки словоблуддю своїх, схованих у “законний” спосіб, медіаактивів.
Вона, олігархічна журналістика, намазана нині товстим шаром правильних у воєнну пору слів у репортажах і статейках, але вже нині – у позі на низькому старті, щоб по всьому, коли закінчиться війна, рвонути першою. Бо її господар не сумнівається, що все повернеться, що буде так, як до війни, – красти, дерибанити, друзям – все, ворогам – закон. І, звісно, на додачу їм – “силу” свого “коханого” медійного слова.
Знаю: починати цю бесіду нині не на часі. Ворог лютий – руский фашизм – палить наші міста і села та вбиває українців. Але ж коли починати її, цю бесіду, як не в темні часи, визнаючи свою провину та розуміючи, що більше ніколи знову не можна припроваджувати ці темні часи у свою хату медійною брехнею і напівправдою, виконуючи чиєсь замовлення, низько кланяючись “чого зволите”.
Бо війна – вона не лише тепер і тут. Вона – ще й учора і те, що ми робили у ньому. І тому лише на перший погляд вона десь там далеко – на фронті. Насправді, вона зараз у кожному з нас, як метроном, за яким звіряємо себе і свій темп. Нинішній, вчорашній. Але найбільше приміряємо той темп до дня завтрашнього. Бо він точно буде – наше українське завтра. Я вже знаю, що нізащо не візьму туди з собою. І що візьму – знаю. Є у тому моєму списку і шосте червня – день, який хотіли вкрасти у мене грамотами, фуршетами і напівправдою. У нас, таких рабів професії хотіли. Але не вкрали.
Володимир Стефанець
