В ході написання книги — біографії Левка Лук’яненка — освоюю і літературу, дотичну до його постаті та часу. Серед таких три грубі томи — листування Євгена Сверстюка з дружиною Валерією Андрієвською (вид-во «Дух і Літера», 2019). Книги передають побутовий колорит епохи з чергами, дефіцитами всього у «найщасливішій країні Рад».
Але їхнє листування зовсім не фіксує обставин життя в концтаборі, куди комуністи запроторили Євгена Сверстюка. Адже їх листи читалися цензурою КГБ та й сам автор не хотів напружувати дружину обставинами свого гіркого життя — він був дуже делікатним чоловіком, я знав його.
Щоправда, на останніх роках розлуки, і чомусь саме на поселенні, де, здається, свободи все ж більше, у листах Євгена Олександровича багато неприхованого роздратування і докорів. Певно, десятирічна розлука давалася взнаки…
Власне, багато дисидентів, яких переслідувала совєтська влада, поплатилися за свої переконання, крім всього іншого, ще й сімейними трагедіями. Недавно у спогадах сина Олекси Тихого я читав, як сахнувся від нього Чорновіл, коли він до нього назвався і запропонував свої послуги народному депутату — Тихий це пояснює тим, що Чорновіл знав як ефективно з дітьми дисидентів працював КГБ…
Як тут не згадати Дмитра Стуса, що підспівував Януковичу… У Сверстюка був син Андрій від першого шлюбу, який працював лікарем, і донька Віра, про долю якої не знаю.
Для моєї книги про Лук’яненка є дуже важливе розуміння побачень, яких не хотів Сверстюк: «Побачення деформує скристалізований холод душі, воно розполовинює, ослаблює і одурює людину. Я не знаю, як себе почуває осел, якого відірвали од корита і загнали в хлів, де закладено за драбину сіна. Мабуть, він понуро думає про те саме корито. А людина входить у смак твердого, гіркого, справжнього – і все далі відходить від благих замінників та наркотиків життя, які входять у твою ідеально порожню кімнату на кілька годин побачення, щоб потім на цілі місяці залишити неспокій і жаль. Який жаль? До ваших милих суєтних облич, зніяковіло перекошених від зміни умовностей, збляклих від зміни клімату, впевнених, що те життя, до якого звикли, і є тим, до чого треба прагнути. А так собі уявляєш ваші милі обличчя ідеалізовано збільшеними на 
фоні далекого темного неба. В побаченні є якась вільна чи мимовільна циганська агітація з унаочненням, якась інфекція, бацилла».
Євген Сверстюк був іронічним чоловіком і це відчувається в листах, хоча тут іронія і часто прихована, з огляду на читачів у формі… Але пригадую, як веземо ми Сверстюка з Юрієм Соболем на таксі Черніговом (ми запросили його прочитати лекцію на курсах українознавства, які проводила «Просвіта») і їдемо побіля танка на Кругу. Сверстюк і каже: «А скільки замість нього можна було б пошити білих штанів, як у Ріо-де-Жанейро!»
Тут і ставлення до монумента совєтської агресії, який навіть зараз міська влада не хоче зносити, і відсилання до Остапа Бендера…
До речі, Сверстюк був на освяченні П’ятницької церкви 1991 року, і це символічно — саме його стаття, передана вільними голосами, свого часу розповіла про руйнування каплиці і запобігла знесенню самої церкви, бо на її місці комуністи хотіли поставити громадський туалет для театру…
Василь Чепурний
