… Був серпень 1989-го. Ми з Валею поверталися в місто, яке залишили майже 10 років тому. Місто нашої любові. Тут, у цьому місті, сталися найкращі події нашого життя. І воно було з нами, де б ми не були. Воно вабило. Кликало до себе. Звало – не старою бруківкою і не древніми кам’яницями. Не спокусою сьогочасних принад. Навіть не розмаїттям крамниць і міських закутків – схованих і виставлених на показ, як у борделях. І не гамором вулиць з підкреслено галіційським діалектом. Місто повертало нас до нас самих, тодішніх. Безтурботних і справжніх. Повертало, як блудних синів.
Того літа ми йшли до нашого міста з Буковини. Воно було таким, яким ми його залишали. І яким любили. Все, як колись. Як ми звикли. Той самий неповторний аромат кави… Але було щось іще, чого раніше не відчувалося. Це було якесь нове відчуття. Воно бентежило. Надихало. Вселяло віру. Складалося враження, що місто розшифровує притлумлені десятиліттями коди і пробуджує приспані гени. Єство нуртувало. То було наше, але й інше місто. Інакше.
З’явилося й незвідане раніше почування вільності і водночас суголосності – з середовищем і людьми. Ми були серед своїх. Без мети блукали знайомими вулицями і жадібно вдихали це повітря свободи, якою місто наповнювалося. І нині, крізь роки, можу з певністю сказати: отоді, влітку 89-го, вперше усвідомлено відчув її солодкий присмак.
На площі неподалік оперного театру було гамірно. Сперечалися тутешні завсідники – звісно, про футбол і політику. На розкладайках пропонувався ріжний крам. На одній з них я й пригледів значок – жовто-блакитний прапорець. І цей маленький непомітний саморобний скромний виріб в одну мить наповнив мене новим, досі незнаним, відчуттям. Я мимоволі став в один ряд з вояками УПА, які під цими барвами змагали з одвічним ворогом-супостатом. Придбав цей значок і почувався абсолютно щасливим. Як божевільний.
(Варто додати, що цього ж дня в одному зі склепів цілком випадково натрапили ще й на відріз штапелю – ніжний синій колір переходив у жовтогарячий. З цієї матерії я пошив спідницю і блузку – вийшов прекрасний комплект для дружини, у якому вона органічно вписувалася в атмосферу першого фестивалю “Червона рута”. Одягала його згодом, через багато років, і наша донька…)
Після навідин нашого міста, ми заїхали під вечір до батьків у моє опільське село – мали переночувати перед поверненням в Чернівці. І тут сталося, те, чого не можу забути. Те, що зі мною всі ці роки: у тата, який побачив у мене жовто-блакитний значок, на очах проступили сльози. Це були єдині сльози, які я бачив за все життя в очах свого тата…
Він нічого тоді не казав. Але я розумів: наші батьки все життя жили з вірою в Україну. Може, якраз отоді я й став частинкою української нації. Це саме той значок…
Богдан Онуфрик
