Тож що не так із Шевченківською премією? Все не так – від початку і до кінця. Насамперед, Національна премія імені Тараса Григоровича Шевченка – рудимент нашого тоталітарного минулого і до Шевченка має насправді малий стосунок. Отримати таку відзнаку – не почесть, а сором. Що зробити, щоб претендувати й отримувати її не було соромно? Зреформувати: відмежуватися від її тоталітарного минулого, докорінно змінивши її, відсікши все, що досі робить її колгоспно-радянською.
Як?
Зберегти одну-єдину номінацію, «художня література», а можливо, й лише «поезія». Присуджувати винятково за неповторний голос, за творчий пошук, за новаторство, за вміння висловити те, що так ніхто ще не висловлював. Решту номінацій раз і назавше скасувати.
Що робити іншим формам літератури – роману, оповіданню, новелі? Що робити, врешті, іншим мистецтвам? Не впадати в розпач. Маємо досить романістів. Маємо прекрасні імена, якими можемо назвати премію за найкраще оповідання, найкращу новелу. Маємо досить художників, композиторів, архітекторів, театральних діячів, чиїми іменами можемо назвати відповідні премії.
Таке роззосередження внеможливить, зокрема, й узурпацію, диктат і навʼязування. Не може умовний Юрій Макаров чи не Юрій Макаров і гуртик спільників визначати найвартісніший художній текст, найвартіснішу музичну композицію, найвартіснішу театральну виставу, найвартісніший балет тощо.
Далі. Таку зреформовану Національну премію імені Тараса Шевченка присуджуватиме комітет, до якого входитимуть потужні поети, потужні літературознавці, потужні критики, представники різних спілок, середовищ, естетичних уподобань. Нинішній склад комітету не те щоб провалив реформу, а, на моє переконання, й не прагнув її. Змінилися лиця, не змінився алгоритм. Діяльність нового комітету почалася з маніпуляцій, зокрема, грубих порушень чинних норм і процедур замість їх зміни, і маніпуляціями продовжується.
Під тиском дедалі прискіпливішої суспільної уваги комітетники змушені лавірувати, прикриваючи нікудишніх своїх фіговими листочками чогось вартіснішого й консенсуснішого компроміснішого. Так не має бути. Так не має бути ні в принципі, ні з огляду на те, що в цей час гинуть люди – на фронті, від обстрілів. Бодай з поваги до них, якщо вже без поваги до себе.
Сьогодні діяти так само (і ще гірше), як діяли попередники, сприймається стократ аморальніше, ніж у мирний час. Й останнє: в нас не спрацьовує ротаційний принцип, у жодній сфері, в жодній ланці. Цей склад комітету мав давно скласти повноваження. Не треба прикриватися війною – це огидно.
Тимофій Гаврилів
