Приїзд до Одеси російської журналістки Євгенії Альбац (кому цікаво – знайде в мережі, хто вона така і як до нас потрапила), її компліментарна риторика щодо і України, і її захисників викликали в нашої патріотичної спільноти природне обурення, купу запитань і підозр у «зраді». Попри те, як роздивитися тут не лише «зраду», а й Перемогу – без лапок і з великої літери.
Загалом російська «інтелігентна» спільнота виявила своє обличчя ще з часу анексії Криму – більшість підтримала «патріотичний» порив своїх співвітчизників, значна частина засунула язика самі знаєте куди і лише одиниці виявили розум чи совість. Спостерігаючи за їх публічною активністю, я вивів для себе «формулу»: хорошиє русскіє (для нас, звісно) – це ті, хто несе український порядок денний в російське суспільство, і погані русскіє – ті, хто несе російський порядок денний в українське суспільство (прізвища підставте на свій смак).
При цьому наївно очікувати, що бажання навіть «хороших русскіх» сягають далі перемоги України – лише одиниці з них готові змиритися з руйнування Росії як держави, тому їх «хорошість» для нас саме тут і закінчується.
Не важко було помітити, що росіяни типу Альбац – різновид російського інтелігента, отруєного месіанськими байками про російську культуру загалом і свою роль зокрема. Саме вони щиро закликали українців «не опиратися» російським солдатам, сподіваючись, що в обозі загарбників прибудуть вони, аби згладити нам життя в окупації своєю «любов’ю». Та ось на обрії замаячила «отріцательная побєда» разом із загрозою відповідальності чи й смерті та огидним відчуттям руйнування особистого світу, де панували «доброта і любовь».
Альбац – це перша ластівка в довгій черзі майбутнього «отріцательного покаяння» імперської інтелігенції, спроба знайти собі майбутніх адвокатів серед залишків «рускіх людєй» – хоч в Одесі, хоч в Харкові, хоч в Києві. Слідом за ними дадуть про себе знати «родичі» – ті, які ще недавно вернули кирпу або втішали нас словами «потєрпітє, вас скоро освободят». Далі озвуться «вимушені переселенці», які шукали собі «счастья і чінов» в чужому краї. А за ними – навіть ті, чиє прізвище просто на «-ко» чи щось подібне…
Усі вони різко стануть «своїми»!!! І це для нас буде великим випробуванням – не розчинитися знову в «братской любві».
Володимир Богданович
