Культура

Зваблені Словом

«Поети до Слова приходять по-різному. І Слово до поетів приходить неоднаково. Одних воно робить духовно зрячими, знімаючи з очей полуду буденності. Інших засліплює так, що вони тільки й говорять про свою винятковість, нехтуючи довколишнім, зневажаючи талановитих колег по перу, вивищуючи себе потоптуванням інших.

Дехто з тих, кого звабило Слово, хто нездатний упродовж всього свого життя берегти і плекати його чесність і щирість, часто вдається до формалістичних версифікаційних вправ, котрі не мають нічого спільного з поезією, окрім тексту. Для становлення справжнього поета роки нічого не важать. Геній проявляється не тільки в ранньому, а й у похилому віці. Щасливий той, чий талант заявляє про себе вчасно».

(По той бік мовленого слова.
Збірник статей / Упорядник Григорій Білоус. Черкаси. 2006)

Нагадав Юрій Роговий про чергові роковини Григорія Білоуса (1939-2011), українського письменника, багатолітнього голови Черкаської письменницької організації.

Мене з Григорієм Павловичем познайомив Петро Сорока на письменницькому з’їзді 2006 року. З того часу і до його наглої кончини 28 грудня 2011, ми активно спілкувалися, обмінювалися листами, книжками, у грудні 2009-го їздив із Єшкілєвим і Щербою у Черкаси, то зустріч організовував Григорій Білоус. Він же надрукував мої щоденники за якийсь рік у “Холодному Яру”. Взагалі, був людиною щедрою, доброю, мудрою.

Чи знайду я усі його листи до мене, – тоді, може й опублікую, бо епістолярний жанр улюблений Білоуса, він видав цілу книжку листів друзів, готував другий том.

Його поеми про Сковороду, Стуса, Лесю Українку і статті про написання цих поем є доброю школою для поетів у розумінні феноменому літературної класики як такої.

Це видання (на фото), яке випадково знайшов у Джурині й про яке забув, подає статті про Білоуса і статті самого письменника. Добре, пізнавальне видання, яке сьогодні оцінюєш крізь призму часу, і розумієш, що єдине поле, яке залишається живим після відходу автора, є поле Слова.

Григорій Білоус цю істину не просто знав, він у неї вірив і з нею жив…

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *