Тато приходить нечасто. Мама – частіше, і я не люблю, коли вона приходить, тому що, як правило, вона попереджає про якісь прийдешні неприємності. А тато приходить просто в гості. Я не маю жодного сумніву в тому, що він справді літає між світами, і що у мої сни приходить його жива душа. Він це робив і раніше, коли ще жив у нашому, матеріальному світі – умів літати.
Бо писати те, що він писав, — українську міфологію, — могла людина, здатна зазирнути за вирій. Бути дорослою дитиною, здатною дивуватися, здатною мріяти, здатною бачити минуле і майбутнє – міг тільки той, хто знав набагато більше, аніж усі ми, смертні.
За кілька місяців до його смерті до мене підійшла Роксолана, моя донька, котра тоді ще жила із нами, а її кімната сусідувала з дідовою, і сказала: «Мама, дідусь сьогодні розмовляв із бабусею. Він їй сказав, що вже скоро приїде і питав, чи купити їй тоненької нарізки «докторської», як вона любить».
І я вірю, що він таки розмовляв тоді з мамою, яка вже майже рік була на небі. За пару тижнів його не стало.
Вже коли він лежав, — такий змалілий, як дванадцятирічний хлопчик, у цьому постійному гулі антипролежневого матрацу, я почула, що він щось говорить. Я зайшла в його кімнату. Він по пам’яті комусь розповідав свої міфи.
«На початку була пітьма — вічна й безмежна. Ні землі, ні неба, ні Сонця. Тільки — морок. Густа, холодна й безконечна ніч. А її пронизувало Око. Звідки летіло воно? І — куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно? Наймудріші волхви Оріани казали так: «Око було завжди, воно було вічно. І з Вічності воно летіло і у Вічність». А Заратустра потому вже додав: «Воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ».
Він говорив це спокійно, виразно, без запинки, як читав. Я заніміла, тому що у ті дні тато взагалі вже практично перестав говорити. Я тихенько підійшла, торкнулася його худої, як в дитини, руки, і розридалася, бо зрозуміла, що мій тато вже теж летить дорогою у вічність.
Дуже шкода, що в наші сутінкові часи, коли на марші войовниче невігластво та ідіократія, бачення мого батька про Україну викликає глум і регіт. Так, очевидно, іржали неандертальці над своїм одноплемінником, коли той змайстрував із кістки перший музичний інструмент в історії людства — кістяну флейту — і заграв на ній…
Але я знаю, що тато ніколи б не образився на наших сьогоднішній неандертальців – він би просто м’яко спробував переконати їх, наводячи сотні фактів, доводів і аргументів. Щосуботи, усе своє життя, тато йшов до читальної зали ЦНБ – Центральної наукової бібліотеки , де читав і занотовував сотні томів наукової літератури, виданої по всьому світу.
Сьогодні в мого тата день народження.
Я — як і тато – безнадійна оптимістка й вірю, що коли-небудь українці припинять глузувати із самих себе і сприймуть той факт, що наша Україна – древня, благодатна і свята країна – у що твердо вірив мій тато і все життя присвятив утвердженню цих такий беззаперечних, на його погляд, істин.
Галя Плачинда,
за фото вдячна Ксенії СЕРГЕЄВІЙ
