Вода була теплою. У цей час в озері плавали тільки я і дикі качки. Наплававшись, я вийшов із води, узяв складений одяг і в трусах пішов лісом, щоб обсохнути. А коли дійшов до асфальтової дороги, виявив, що немає ключів.
Ситуація була безнадійною. Ні телефона, ні ключів. Я вернувся до озера, обшукав траву, де лежав одяг. Ключів не було. Пройшов лісовою дорогою і повернувся назад…
Шансів удруге знайти ключі було дуже мало. Біля озера я побачив молоду сім’ю: чоловіка з борідкою, жінку і трьох дітей. Безнадійно вдруге видивляючись у траві ключі, я зауважив, як цікаво спостерігає за мною чоловік.
— Ви ключі шукаєте? — запитав мене. — Вони он там, на бетонному стопчику.
За останні півроку це був найщасливіший день у моєму житті, з якого я зробив такі висновки: ніколи не втрачай надію, навіть якщо вона дуже мала; і що український народ не настільки втрачений, як дехто думає.
Я не раз дивувався: коли переставали працювати світлофори і не було регулювальників, водії поводилися так, ніби світлофори працювали. І під час руху не створювалося жодних проблем. На відміну від влади. Наша влада значно гірша за народ. І на те, як кажуть львів’яни, нема ради.
Володимир Даниленко
