Наш дім – наша надійна фортеця і тиха гавань. Але він може бути й тюрмою для чоловіків та панщиною для жінок. Легко загрузнути в рутині й побуті. Зате як освіжають ум і серце мандрівки! Андрій Ворон любив казати, що один день у чужому місці дорожчий за рік удома. Подорож – це природа нашої душі. Бо душа повсякчас мандрує.
Якщо ми зріднюємося з новим місцем, воно торкається нас. Простір обертається до нас і слухає нас. Багато прочан, мандрівців відчувають цей контакт, відвідуючи святині. Бо гранично прихиляються до них…
Насправді ж, кожне нове для нас місце – місце сили. Воно відкриє себе і віддасть енергію, якщо уважно слухати його серцем, вухами, очима. На мить відбувається злиття. З’являють нові переживання, відчуття блаженного усамітнення. Буття в собі. І наче відкривається погляд на себе збоку. Чужина по-нового знайомить нас із собою.
В подорожах своя легкість і цікавість розгортання подій. Наче хтось мудро «розписує» їх для нас. З’являється «випадковий» попутник, який дасть слушну пораду. Стануться цікаві пригоди, знайомства, нові пізнання, яскраві враження. Дорогоцінні дні малюватимуть картини нескінченності і розуміння, що природа жива й доброзичлива. А головне – в дорозі розвіються, наче сон, залишені вдома клопоти й жури.
Радість путі переповнює груди. Не варто поспішати. Серце вибере «своє» місце, зупинися там довше, набудься вволю. Якщо це місце «тверде», залиш його, перш ніж воно зробить тебе твердим. Якщо «м’яке» – покинь його, доки воно тебе не розм’якшило. І мандруй далі.
Андрія Ворона називали Світованом, чоловіком, що мандрує світом. Це правда. Де б він не був, «будував для душі дім». Тобто приймав місце «цілим серцем», його звичаї, уклад життя, мову, їв і пив місцеву їжу та напої. І чужина «впізнавала» в ньому свого.
Мирослав Дочинець
