До якого села не ввійдеш, не в’їдеш – роздолля картопель. Головна їжа українців! І худоби також. Насамперед, свиней. Вважається, що за статистичними даними, на кожного жителя держави ми споживаємо щорічно від 140 до 148 кілограмів «другого хліба» на душу. В Івано-Франківській, Житомирській, Рівненській, Львівські та Вінницькій областях цей показник сягає ще більше –183-189 кілогамів.
Навіть дивно, що так багато, хоча, я, до прикладу цього продукту майже не споживаю. Тому не дивно, що ця культура займає головну частину приватних угідь українців.
Усе своє життя мучилась із картоплею моя мати. Окрім, звичайно, ж норми у буряківничій ланці. Як же ж вона настраждалася за свій вік біля тих плантацій! Теща мешкає за 210 км від мого рідного села, в іншій області, але ж і в неї була та сама барабольна проблема – виростити щонайбільше, закагатувати.
Українська сім’я вважалася заможнішою, котра мала щонайбільше городів. Теща дещо збавила ці оберти, коли їй повернуло на дев’ятий десяток: віддала нам з Ольгою половину свого городу. На нашій половині я заклав сад.
Сусід мав декілька городів. Як же ж він радів кожному дощу, як болісно переживав у засуху чи коли випадала дощова осінь, турбувався, що не може вчасно зібрати вирощене. Потім вся сім’я горбатились упродовж літа й осені на тих гонах.
Не стало дідуся, дивлюся, в обійсті сусідів, половина їхньої ниви засіяна люцерною. Запитую: а як це зрозуміти? Пояснюють: нам, мовляв, не потрібно стільки бульб. Он сьогодні ледве не пів-льоху зайнято торішнім урожаєм. Куди дівати це багатство? Бо ж свиней тепер теж не утримують. Тому частину городу віддали чоловіку з нашої вулиці, котрий має коня. А він за це город оре. Під плужок залюбки за пару годин саджають урожай, з допомогою коня так же просто й викопують бульби.
Ось моя теща (якій уже 94 рік!) віддала наказ своїм дочкам: і собі засадити лише половину городу. Іншу частину також віддали під урожай багаторічних трав для коняки сусіда.
Вправний власник гужового транспорту зумів викосити люцерну й клевер, просушити нинішнього дощового літа. І навіть звести те все під накриття.
Я натрапив із фотокамерою на городи якраз на ту запашну пору, коли вершився віз духмяним, ароматним сіном і пан Віктор повернув коня з урожаєм до осені…
Олександр Горобець
