Ексклюзивна хвиля

Німецькі вовки й українське свинство

Учора, рівно о 20 годині мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся.., — в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, — осьо, дідові даю, бо з рук вириває…»

— Дає вона, понімаєш.., — чую в трубці рідну балачку, до якої не так просто своє слово вставити, бо з того боку люблять, на скільки я знаю, говорити, а не слухати. – Фізкульт-привєт, земляче! Це Кузьма Сидорович, познав?
— Ну, а як не пізнати ваш командірський голос, Кузьма Сидорович?! – відповідаю.

Кузьма Сидорович Черевко – давній сільський чоловік, якому нині вже за 80! Майстер на всі руки. Господар. За радянського часу — шофер у нашому колгоспі. На дверцятах його ГАЗ-51 було намальовано прапор із написом «Ударник комуністичної праці», а на дубовій ушулі хвірточки при його садибі присобачено чотирикутну жерстянку – «Подвір’я зразкового стану»… Я все те знаю, бо ще школярем старших класів зійшовся з Кузьмою Сидоровичем. Він мене вчив на своєму газоні їздити. Вчив грати у футбол і волейбол. Віднаджував від «випивки й курні». З нього всі сміялися. Сільські жінки крутили пальцем біля скроні, коли бачили як п’ятдесятилітній чоловік у гетрах, бутсах і футболці бігав з дітьми на вигоні… Його друзі після трудового дня пили пиво і горілку, а він перевдягався і йшов грати з нами у футбол… Ті, що сміялися і пили пиво, їх нема, вони давно на цвинтарі, а Кузьма Сидорович оце мені телефонує…

— Земляче, — кричить за звичкою, немов у радянський, шнурковий телефон, — се така мобілка, шо грошей коштує, тому я одразу по дєлу і конкретно. Ти там у Києві крутишся, дак поясни мені це свинство. Сьогодні «Шахтар» у Лізі Європи грає з німецькими вовками — «Вольфсбургом». Почему ні один український канал не показує матч? Я пощолкав усі канали – ніде нема! Я щитаю, це свинство, так чи ні?!
— Натуральне свинство, Кузьма Сидорович! Але тепер свинство в Україні хіба лише з футболом?

— Дак це шо, бариги вже й футбол окупували, так чи ні?
— Як на мене, то окупували вже давно, ще за царювання діда Леоніда. Тепер, щоб щось доброго подивитись – треба гроші платити. Купуйте канал «Футбол» і вболівайте.
— Ага. Якраз із мою пенсією лиш футбол у телевізорі купляти. Баба з’їсть живцем! Та нехай би вони тоді удавилися, тим футболом, так чи ні?!
— Не вдавляться! Пережують.

— Але ж це неправильно. Не по державному. Матчі такого рівня – це політика, це патріотизм. Люди должни вболівати за своїх. Держава навпаки має популяризувати спорт, згуртовувати тим народ, так чи ні?!
— Так! Але то там, де мудрі люди біля влади!
— Ну, то треба щось робити! Не сидіти, склавши руки. Ви там крутитесь у Києві, дак шось робіть! Це вже взагалі — щоб у людей ще й футбол забрати! Так чи ні?!

На тому «так чи ні» зв’язок раптово урвався.
Я одразу перетелефонував на вхідний номер. Але в слухавку траурно повідомили, що абонент поза зоною досяжності. Аж по 21-шій годині отримав смс: абонент з’явився знову на зв’язку. Я подзвонив. Голос Кузьми Сидоровича здався мені сонним. Я повідомив йому радісну новину: «Шахтар» переміг «Вольфсбург» з рахунком 3:0 і вийшов до чвертьфіналу Ліги Європи.

— Це все добре, — сказав Кузьма Сидорович тоном, коли він не в настрої і яким зазвичай розмовляє з дружиною, — але шо мені твій рахунок, мені матч інтересно подивиться!, — і не прощаючись, вимкнув телефон.

Я навіть не встиг йому сказати, що рахунок довідався в інтернеті, бо в моєму телевізорі телеканал «Футбол» також відсутній.

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.