Новини

Історія одного автографа

До 150-річчя від Дня народження Лесі Українки. Обираючи у 1983 році тему для своєї дипломної роботи з телеспеціалізації (факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка), зупинився на образі Лесі Українки. Хотілося щось нове відкрити в біографії легендарної письменниці. І я тоді занурився в її листування з Ольгою Кобилянською. Так вийшов на тему «Леся Українка на Буковині», зазначивши програму в циклі «Літературна карта України» тодішнього Республіканського телебачення.

Про деталі підготовки та зйомок цієї амбітної студентської роботи на Чернівецькій студії телебачення, при нагоді, колись розповім окремо.

А коротко було так: тему затвердили на художній раді з великим авансом і недовірою. Старших колег можна було зрозуміти – студент замахнувся на підготовку окремої програми… для Києва. А під це виділялися студійні години запису й монтажу, а ще –енна кількість метрів дорогоцінної кіноплівки для зйомок на виїзді. І все те без жодної гарантії, що Республіканське телебачення візьме цю програму до свого телеефіру.

Та, дякуючи Богу й тодішньому головному режисерові Чернівецького обтелерадіокомітету Василеві Селезінці, який особисто погодився підставити плече, мені пішли назустріч. Сценарій, який передбачав оповідь від першої особи, починався фразою-зізнанням: «Я дуже люблю поезію Лесі Українки». І в такій нехитрій манері, через звичайну людську любов, пройшли всі зйомки, сформовані в 45-хвилинну програму.

У першій в моєму житті авторській програмі я був щирим і наївним. Такою ж щирістю, а не казенною науковістю прониклися всі учасники програми, серед яких був і Михайло Івасюк (батько легендарного співака й композитора Володимира Івасюка), інші науковці, дослідники творчості Лесі Українки, викладачі Чернівецького університету, актори… А ще – правнучка тої жінки, в якої колись у Вижниці мешкала Леся Українка. Звісно, своєї любові й режисерської майстерності доклав режисер програми Василь Селезінка і вся творча група.

Ось із цією програмою, записаною на магнітній стрічці, я й приїхав на захист свого диплому, в Київ. Він відбувався в кабінеті голови дипломної комісії, тодішнього голови Держтелерадіо Миколи Федоровича Охмакевича. Але я найбільше боявся навіть не цього відомого чоловіка, а члена дипломної комісії, який позиціонувався тоді серед когорти науковців-Лесезнавців, Олега Кіндратовича Бабишкіна, професора нашого журфаку. Хто навчався в Олега Кіндратовича, мене зрозуміє…

Так ось, після перегляду дипломної телепрограми комісія виставила їй дивну оцінку: «Відмінно з відзнакою», а Микола Федорович запропонував залишитися в Києві, пообіцявши роботу в реакції літературно-драматичного мовлення на Хрещатику, 26. За розпорядженням того ж таки М. Охмакевича вже наступного тижня мою дипломну роботу поставили в ефір Українського республіканського телебачення. Лишень встиг своїм батькам на Сумщину відбити телеграму, щоб увімкнули телевізор такого-то числа о такій-то годині…

По приїзді в село, поцікавився у батьків – як їм телепрограма про Лесю Українку? Мама відповіли: «Та ми її, сину, пошти й не бачили. Весь час проплакали…» Ті рясні батьківські сльози не кожен зрозуміє. А я уявляв, як їм було спокійно дивитися на сина, який так жваво «балакає» з телевізора, бо ще ж до вступу в університет… страшенно заїкався…

А при чім, ви запитаєте, автограф?

На Хрещатику, 26 я не встиг попрацювати жодного дня, хоча й отримав направлення. Навздогін прийшла повістка в армію. Служив у мотострілецькій дивізії, яка розташовувалася в Білій Церкві Київської області. Саме в складі цього формування колись пройшов війну класик української літератури Олесь Гончар. До речі, його роман «Прапороносці», відомий свого часу кожному українському школяреві, написаний на подіях, які відбувалися з бійцями та офіцерами цієї дивізії.

1985 року, напередодні Дня Перемоги, командування дивізії вирішило привітати свого легендарного письменника-бійця. Та оскільки письменник тоді знаходився в опалі, вище керівництво не наважилося їхати до нього особисто – запропонувало зробити це мені: знало, що цього лейтенанта призвали в армію прямо після студентської лави журфаку… Так я опинився біля дверей квартири Олеся Терентійовича в Києві. Тримаючи в руках блискучу сувенірну гарматку, виточену з міді вмілими солдатами, та вітальну адресу. Про ту нашу зустріч, яка тривала понад дві години, також колись розповім окремо.

… Про армію Олесь Терентійович говорив недовго. Подякував за вітання та подарунок і запитав: «Звідкіля ти, Миколо?»

А далі – розкіш спілкування про все на світі! Розповідь про дипломну роботу «Леся Українка на Буковині», очевидно, сподобалася класику й він витягнув із шафи велику книжку, розгорнув і написав: «Миколі Гриценку на щастя в житті. Олесь Гончар, 4.05.1985». Це був яскравий фотоальбом «Леся Українка: життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях».

Вручаючи мені цей фоліант, Олесь Терентійович сказав: «Тут моя передмова. Бо я також дуже люблю Лесю Українку».

Вийшовши на травневу київську вулицю з Таким Подарунком, одразу розгорнув книжку і втрапив на такі рядки Олеся Гончара про Лесю Українку: «Нема сумніву, що майбутні віки ще повнішим, всесвітнім визнанням увінчають геніальну дочку українського народу».

«Нема сумніву», – повторюю і я сьогодні, у 150-й День народження нашої Лесі. Бо слава її та визнання тримаються на Великій Людській Любові.

Микола Гриценко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.