Новини Суспільство

Мій друг Нон

Я глибинно сільська дитина і донедавна коти в моєму світогляді грали дуже просту ролю: лови мишей, не плутайся під ногами і ходи геть звідси. Кицька втрапити в моє житло могла лише у вигляді малюнка, та й то кольорового.

Тим часом син виріс, зміцнів, завів кохану і знайшов з друзями шолудиву кицю на смітнику. Киця була ніжна, смугаста, з блохами та лишаями. Склали ініціали друзів і назвали кицю Ноною (Назар, Олександр, Ніка та Аня).

Вдома киця зомліла від щастя і почала щось вилизувати. Стало ясно, як Божий день, що це не киця…

Так з’явився Нон.

Перевертня відгодували, вимили, вичистили, довго і нудно лікували та весь час переховували на конспіративній квартирі в одеському регіоні.

Влітку мене нестримно тягне до моря і вони «спалились». «Папа, не буди сусідній будинок, кота не віддам. Я все життя про нього мріяв!»… Докотився зі своїм вихованням на всю голову — ми, значить, ніхто, а він про всяку пошесть мріє. Випив для успокоєнія нуль сім «Хортиці» і взяли тайм-аут.

Ніжний котяра скористався нагодою і, лапкою за лапкою, почав втиратися в довіру. Вловив недурний, що смітник може розгнуздано повернутися в його котяче буття.

В житті важко обходиться без «раптом».
Не обійшлося і тут. Раптом наш котесько, по-злодійському вночі, пробрався на балкон з випадково незачиненими вікнами. І плигонув з п’ятого поверху дурною мордякою об асфальт.

Через хвилину і 26 секунд я в трусах був уже внизу і схопив «гагаріна» на руки. Скривавлена пухнаста грудочка з величезними, переповненими болем очима, з відчаєм тихесенько скімлила на моїх грудях. Чисто тобі дитинча нерозумне, прости Господи.

Принесли додому всього в крові, дихання — хрипом, а очі, завжди такі хитро лукаві, згасають, гаснуть, догасають… Розпач.

О четвертій ранку перебудили всіх навколишніх ветеринарів. Вони як збісились хором — все закрито, рентген не працює, нікого нема, ждіть до ранку, має дожити. Нам би дожитии…

А тут ще котуля з останніх сил, залишаючи кривавий слід, поповз до лотка. Щоб сходити.., також з кров’ю. Тому що –вихований. Цей акт побутового героїзму просто доконав дружину, яка зайшлася плачем на кухні. Тримаю її міцно, а в самого теж млоїть і в очах мокро. Не вмирай, котятко, тіки не вмирай!

Якщо у вас з’явилися сльози, то не треба плакати — до ранку ми дожили. І стали радикальними правомочними котоликами, здатними на все.

Півтора року лікування, 7 операцій, ускладнення, некроз піднебіння, харчування через трубочку і котик всеодно виглядає як «після бомбьожки». Кінець цитати.

З того світу пухнастика дістав одеський Айболіт-чудотворець Ернесто Родрігес. Запам’ятайте цього гішпанця українського розливу, я його ще Че Геварою кликав. Не дай Бог знадобиться.

Зараз їх Величність Нон має другу групу інвалідності, титанове піднебіння (робокот!), спеціальну дієту і персонального раба, з яким вичворяє, що заманеться. Спить на подушках, гойдається на шторах, їсть вазони.

За якихось нещасних п’ять тисяч я познайомився з чудовою перетяжкою м’яких меблів і дізнався, що коти у них є верховними божествами. Моляться на них зранку до ночі хлопці робочі.

«Папа, ти що, дахом «поїхав»? Перестань з котом розмовляти!»
Знову мені вилазять рогом ці недоліки дитячого виховання. А в мене, може, за п’ятдесят років кращого співрозмовника і не було. Мав би в юності такого кота, то взагалі б женячка пройшла. Поговорив би ти тоді з татком. Ага…

Сергій Волошин

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.